Затримка мовлення в дитини: коли варто бити на сполох, до яких фахівців звертатися та як батьки можуть допомогти малюку

Ще декілька десятиліть тому більшість малюків вимовляла перші слова в півтора-два роки, а нині батьки помічають, що дитина мовчить до трьох, а іноді й довше. Педіатри, логопеди й педагоги наголошують, що причини можуть бути різні — від надлишку гаджетів до особливостей нервової системи чи емоційного середовища в родині. 

Як зрозуміти, чи справді розвиток мовлення відбувається із затримкою, чи дитина просто потребує більше часу? Чи варто хвилюватися, якщо у два роки вона говорить декілька слів? І коли слід звертатися до фахівців? Про етапи мовленнєвого розвитку, типові помилки батьків і методи підтримки дитини в перші роки життя «Вчися.Медіа» розпитало Ірину Куриляк — дипломовану педагогиню Монтессорі (вікова група 0–6), членкиню ГО «Монтессорі UA» та співзасновницю дитячого простору «Монтедіно».

Як наголошує Ірина Куриляк, мовлення — це соціальне явище, яке народжується в процесі спілкування, а не вроджена здатність. Щоб дитина заговорила, їй потрібен приклад живої мови: голос, емоції, звернення, діалог. Тож мовлення не може розвиватися «у вакуумі».

«Розвиток мовлення відбувається поступово й закономірно, проходячи однакові етапи незалежно від країни, культури чи рідної мови дитини. Кожен із них має свої ознаки, і знання про це допомагає батькам вчасно помітити, якщо щось іде не за планом», — наголошує педагогиня. 

Так, фахівці виокремлюють шість основних етапів розвитку мовлення дитини:

1. 0–1 рік. У перші місяці життя немовля знайомиться зі звуками навколо, реагує на мамин і татів голос, прислухається до інтонацій, розрізняє ритм мовлення. Приблизно з двох місяців з’являється гуління — протяжні звуки «агу», «гу», «ко-о». Потім — белькотіння, коли малюк експериментує зі звуками, намагаючись наслідувати мову дорослих. Це не просто «милі звуки», а підготовчий етап мовлення, коли формуються артикуляційні навички та слухове сприйняття.
2. 12–18 місяців. Ближче до року дитина вимовляє перші усвідомлені слова: «мама», «тато», «дай». Вона активно використовує звуконаслідування: «му», «бе», «бі-бі». Словниковий запас ще невеликий — орієнтовно 30–50 слів. Але пасивний словник (тобто слова, які дитина розуміє) у цей час може сягати декількох сотень. Малюк починає виконувати прості прохання: «Принеси», «Дай м’яч», «Покажи, де киця». Розуміння мови випереджає її активне використання, і це абсолютно нормально.
3. 2 роки. У цей період багато дітей переживає справжній «вибух мовлення» — період, коли вони починають активно говорити, утворюючи дво- або трислівні фрази: «Мама, дай», «Я хочу», «Іди сюди». Словниковий запас швидко зростає до 200–300 слів, дитина повторює за дорослими — це природний механізм засвоєння мови. У цей час надзвичайно важливо багато говорити з дитиною, називати предмети, коментувати дії, читати короткі віршики й співати пісеньки.
4. 3–4 роки. У три роки мовлення дитини стає основним інструментом спілкування. Словниковий запас зростає до 100 слів. Малюк активно ставить запитання: «Що це?», «Чому?», «Навіщо?» — і прагне отримати відповіді. Він може будувати повноцінні речення з трьох-чотирьох слів, правильно узгоджує їх за родом і числом: «Велика киця спить», «Тато пішов на роботу». Дитина коротко переказує події та ділиться враженнями. Саме в цей період формується діалогічне мовлення, уміння підтримувати розмову та висловлювати емоції словами.
5. 4–5 років. На цьому етапі словниковий запас дитини сягає понад 1500 слів. Вона вживає сполучники «бо», «а потім», «тому що», починає будувати довші й складніші речення. Дитина може описати картинку, переказати знайому казку, вигадати власну історію. У цьому віці активно розвивається уява та фантазія. Вигадування улюблених героїв чи подій — це не брехня, а прояв творчого мислення, тож батькам важливо не сварити за це дитину. У цей період діти можуть не вимовляти шиплячих і звуку «р».
6. 5–6 років. Перед школою мовлення дитини дуже схоже на доросле. Словниковий запас зростає до 2500–3000 слів, фрази стають логічними, послідовними. Дитина вміє будувати зв’язну розповідь, описувати події з схемою «спочатку — потім — нарешті», пояснювати причини своїх дій. Мова дошкільника/ці має бути зрозумілою не лише батькам, а й стороннім людям.

Водночас педагогиня наголошує, що в розвитку мовлення немає універсального графіка чи «золотого стандарту». Усі діти різні — зі своїм темпераментом, особливостями нервової системи, життєвим досвідом і навіть сімейним оточенням. Тож будь-які таблиці з позначками «У рік має сказати перше слово» чи «У два роки має говорити реченнями» — лише орієнтири, а не правила.

Бувають також ситуації, коли малюк довго вимовляє лише декілька простих слів, а потім раптово починає говорити без упину. Усе, що він чи вона раніше чули й засвоювали пасивно, виривається назовні у вигляді потоку нових слів і фраз. Такі стрибки розвитку — природне явище. Проте саме в цей період, за словами фахівчині, може з’явитися легке заїкання. Це не хвороба й не привід для паніки — просто мозок дитини працює швидше, ніж рот встигає вимовляти слова.

Читайте також:

«Стрибки в калюжах важливіші за англійську з трьох років»: учителька початкових класів розповіла, чому діти втрачають побутові навички і як це шкодить їхньому розвитку

Утім, за її словами, є декілька чітких сигналів, коли батькам потрібно насторожитися:

• в 1 рік дитина не реагує на своє ім’я, не повторює звуків, не розуміє простих прохань («Дай», «Покажи»);
• у 1,5–2 роки — не вимовляє жодного осмисленого слова, навіть не наслідує звуків;
• у 2,5–3 роки — не складає дво- чи трислівних речень, не повторює за дорослими;
• дитина не розуміє звернень, не реагує на запитання, уникає зорового контакту або не виявляє бажання спілкуватися;
• з’являються регресивні ознаки: дитина раніше говорила, а потім припинила.

Якщо дитина у три-чотири роки говорить мало або взагалі не розмовляє, чекати, що все мине, — небезпечно. У таких випадках важливо якнайшвидше звернутися до фахівців/чинь.

Розвиток мовлення дитини — це складний процес, який залежить від поєднання фізіологічних, психологічних і соціальних чинників. Якщо хоча б одна ланка цього ланцюга порушується, то дитина може почати говорити пізніше або її мовлення буде розвиватися повільніше, ніж у ровесників / ровесниць.

Найпоширеніша група причин, через які виникає затримка, за словами Ірини Куриляк, — фізіологічні або неврологічні порушення. Якщо дитина погано чує, вона не може якісно сприймати мовні звуки, а отже, не має достатнього слухового зразка, щоб їх відтворювати. Навіть незначне погіршення слуху (наприклад, після частих отитів) може уповільнити формування вимови.

«Проблеми із зором теж мають значення. Через такі порушення дитина сприймає менше невербальної інформації (жести, міміку, артикуляцію дорослих), що знижує її здатність наслідувати й відтворювати мовлення», — додає педагогиня.

Крім того, затримка мовлення часто супроводжує дітей із діагнозами, пов’язаними з особливостями розвитку нервової системи: ідеться про ДЦП, аутизм, епілепсію, гіпоксію під час пологів тощо. Такі малюки можуть мати труднощі з координацією рухів язика, губ, дихання, а також із концентрацією уваги, пам’яттю чи розумінням зверненого мовлення. Затримка психічного або моторного розвитку також може призвести до того, що дитині складно синхронізувати мислення з мовленням (вона хоче сказати більше, ніж здатна, або не встигає сформулювати думку в словах).

Безпосередньо впливає на мовлення, за словами педагогині, й емоційний стан дитини. Якщо малюк часто відчуває тривогу, страх або невпевненість, він може замикатися в собі й менше говорити. Ірина Куриляк також звертає увагу батьків, що сором’язливість і замкненість не завжди є рисою характеру — іноді це реакція на стрес чи надмірну вимогливість дорослих. 

Особливо травматичними є події, які порушують відчуття безпеки: війна, евакуація, переїзд, розлука або смерть близьких. Такі переживання можуть стати пусковим механізмом мовленнєвої регресії: дитина, яка вже говорила, починає мовчати або говорить лише з мамою. 

«Також розвиток мовлення гальмує постійний стрес: гучні сварки в родині, відсутність стабільності, часті переїзди чи надмірне інформаційне навантаження. У таких умовах нервова система дитини працює “у режимі виживання”, тож ресурсу на розвиток мовлення просто не залишається», — додає фахівчиня.

Утім, навіть якщо дитина здорова фізично й психологічно, за словами Ірини Куриляк, вона не навчиться говорити без живого спілкування. Саме тому дефіцит мовленнєвої взаємодії в сім’ї — одна з найчастіших причин затримки. Це трапляється, коли батьки постійно зайняті, дитина більшість часу проводить перед екраном телевізора, телефона чи планшета. Електронні пристрої не реагують на неї, не ставлять запитань і не підтримують емоційного контакту, тож мозок не отримує потрібних стимулів для розвитку мовлення. Окремо педагогиня звертає увагу на сюсюкання дорослих. 

«Нам здається, що це прояв ніжності, але насправді сюсюкання збиває дитину з орієнтира: вона чує спотворену мову й починає копіювати неправильні слова або інтонації», — додає вона.

Дослідження також показують, що діти, які ростуть у двомовному середовищі, часто починають говорити пізніше. Це, за словами педагогині, природно, адже мозок одночасно засвоює дві мовні системи. У такому випадку найкраще, коли мама говорить однією мовою, а тато — іншою (не змішуючи). Так дитині легше розрізняти мови й швидше опановувати кожну. Коли ж дорослі постійно переходять з однієї мови на іншу, у дитини виникає мовна плутанина, що може спричинити тимчасову затримку мовлення. Цікаво, що діти зазвичай самі обирають простіші слова з різних мов — наприклад, кажуть «red» замість «червоний».

Ірина Куриляк також наголошує, що пандемія COVID-19 і широкомасштабна війна суттєво вплинули на темпи та якість розвитку мовлення в дітей. І хоч наслідки цих подій різні за природою, їх ефект виявився подібним: зменшення соціальної взаємодії, підвищення рівня стресу й порушення відчуття безпеки. Так, під час карантинних обмежень діти тривалий час перебували в ізоляції. Вони менше контактували з однолітками, педагогами, родичами, а спілкування зводилося переважно до членів сім’ї. Для малюків, які тільки починали опановувати мову, за даними американських дослідників, це було справжнім випробуванням, адже розвиток мовлення прямо залежить від кількості й різноманітності комунікативних ситуацій. 

«У дитячих садках і школах навчання часто переходило в онлайн-формат, що суттєво зменшувало живий контакт. А вдома батьки, перевантажені дистанційною роботою, турботою про побут, фінансовою невизначеністю й власними тривогами, не завжди мали змогу приділяти достатньо уваги розмовам із дітьми», — зауважує фахівчиня.

Читайте також:

Садочки на базі шкіл і центри педагогічного партнерства: як Кривий Ріг адаптує дошкілля під потреби батьків та воєнний час

За даними досліджень, негативну роль, відіграло й носіння масок. Малюки не бачили, як дорослі вимовляють звуки, не могли спостерігати за артикуляцією та мімікою, а це ключовий механізм навчання мовлення. І коли зоровий зразок зник, процес імітації став набагато складнішим.

Крім того, як додає Ірина Куриляк, через відсутність звичних занять і прогулянок скоротилася кількість сенсорних стимулів. Малюки менше бачили нових предметів, місць, ситуацій — а отже, не мали потреби дізнаватися нові слова. Утім, як зауважила фахівчиня, пандемія не вплинула на всіх однаково. За даними науковців, у родинах, де батьки активно розмовляли з дітьми, читали їм книжки, грали в мовленнєві ігри, розвиток мовлення навіть пришвидшувався. Тож ключову роль відіграла якість спілкування в родині.

Широкомасштабна війна спричинила ще глибші наслідки. Діти пережили й переживають вибухи, евакуації, втрату домівок, зміну середовища, а подекуди — розлуку з близькими. Усе це, як додає педагогиня, потужні травматичні чинники, що безпосередньо впливають на нервову систему.

«Коли дитина перебуває в стані постійного стресу, її організм спрямовує всі ресурси на виживання, — пояснює пані Ірина. — У цей момент не до розвитку мовлення — мозок просто не має на це енергії. Мовчання часто стає захисною реакцією. Дитина ніби “вимикає” спілкування, щоб не перевантажувати себе зайвими емоційними подразниками. У таких випадках батьки можуть помітити, що малюк, який уже говорив реченнями, раптом перестає говорити взагалі або користується лише окремими словами».

Додатковим бар’єром, за словами фахівчині, є переїзди та зміна мовного середовища. Діти, які опинилися за кордоном, часто стикаються з необхідністю адаптуватися до нової мови — і це створює додаткове навантаження. Малюки плутають слова, губляться між двома мовними системами, а деякі просто замовкають, поки не відчують упевненість у новому середовищі. Також Ірина Куриляк звертає увагу на емоційний стан батьків. Коли дорослі постійно перебувають у тривозі, дитина підсвідомо «зчитує» цей стан і не відчуває внутрішньої безпеки. Позитивна атмосфера, підтримка й прийняття важливі не менше, ніж книги та вправи.

Чи має дитина затримку мовлення, чи це лише індивідуальна особливість — визначити може тільки фахівець/чиня. Крім того, затримка мовлення часто має фізіологічні причини, тому, перш ніж починати будь-які заняття з логопедом/инею, варто пройти базову діагностику. 

1. Перший/а, до кого варто записатися на прийом у разі підозр на затримку мовлення, — педіатр/иня. Це лікар/ка, який/а супроводжує розвиток дитини від народження. Саме він / вона може помітити відхилення чи уповільнення у формуванні мовлення. Фахівець / фахівчиня оцінить загальний фізичний та психоемоційний розвиток і з’ясує, чи відповідають мовленнєві навички віковим нормам. За потреби може призначити основні обстеження — аналізи, перевірку слуху або консультації суміжних лікарів, — щоб виключити медичні проблеми, які гальмують розвиток мовлення.
2. При затримці мовлення потрібно також виключити порушення слуху. Для цього варто звернутися до ЛОРа (отоларинголога/ині). Лікар/ка перевірить, чи немає вроджених або набутих проблем: частих отитів, сірчаних пробок, збільшених аденоїдів. У разі відхилень може порадити лікування або консультацію сурдолога/ині, який/а проводить детальну аудіометрію. Інколи проблема полягає у фізичній будові мовного апарату: коротка вуздечка язика, слабкий м’язовий тонус, неправильний прикус чи недостатня рухливість щелепи. Такі особливості заважають дитині правильно вимовляти звуки.
3. Якщо слух й артикуляція в нормі, наступний крок — оцінка роботи нервової системи в невролога/ині або психоневролога/ині. Інколи затримка мовлення пов’язана з порушеннями сенсорної інтеграції, затримкою дозрівання мозкових структур або розладами аутистичного спектра (РАС). Нейропсихолог/иня дослідить, як дитина сприймає світ, реагує на звуки, контактує з людьми, виконує прості інструкції. Це дасть змогу зрозуміти, чи не блокується мовлення на рівні сприйняття або емоційної реакції.
4. Після цього можна йти до логопеда/ині. Він / вона проведе повне мовленнєве обстеження: оцінить розуміння мовлення, словниковий запас, граматику, звуковимову, артикуляцію, дихання, навіть дрібну моторику. Після діагностики логопед/иня складає індивідуальну програму занять, що поєднує артикуляційну гімнастику, розвиток слухового сприйняття та тренування моторики.
5. Утім, буває, що дитина не говорить через психоемоційні переживання (стрес, страх, надмірний контроль). Тоді варто також звернутися до психолога/ині або дитячого/ої психіатра/ині. Він / вона допоможе з’ясувати, чи не є мовчання реакцією на емоційний тиск. Якщо є підозра, наприклад, на аутизм, потрібна консультація дитячого/ї психіатра/ині для поглибленої діагностики та визначення потреби в медикаментозній або поведінковій терапії.
6. Крім того, батьки можуть звернутися до нейропсихолога/ині, який / яка дослідить, як працюють мозкові процеси, що відповідають за мовлення, увагу та пам’ять. Із допомогою тестів фахівець або фахівчиня виявить, які ділянки мозку недостатньо активні, та підбере корекційні вправи (ігрові, рухові, тренування координації), що опосередковано стимулюють мовлення.

Педагогиня наголошує, що найкращі результати в розвитку мовлення дає щоденна системна робота вдома, у звичному для дитини середовищі, де вона почувається безпечно. Навіть якщо дитина займається з логопедом/инею чи іншими фахівцями, роль близьких дорослих залишається вирішальною, адже саме вони проводять із нею більшість часу, формують її мовне середовище й емоційний фон. Тож батькам варто:

1. Давати малюку можливість говорити, адже часто під час гри чи спілкування мама або тато відповідають за дитину, озвучують усі дії, звуки, навіть її думки. Наприклад, коли дорослий запитує: «А як каже корівка?» — мама швидко підказує: «Му-у-у-у». У такому випадку в дитини немає потреби говорити, бо дорослі все роблять за неї. Вона чудово знає, що мама її розуміє без слів, тож навіщо витрачати зусилля?
2. Говорити з дитиною під час повсякденних справ (коли готуєте їжу, ідете на прогулянку, прибираєте, купаєте) і коментувати все, що бачите. Що більше дитина чує живу, чітку, емоційну мову, то швидше починає формуватися її власне мовлення. Важливо не сюсюкати й не говорити спрощеними фразами, а давати правильну, повну мовну модель. Наприклад, замість «Дай!» можна сказати: «Дай, будь ласка, мені червону машинку». Дитина вчиться не лише слів, а й структури речення, інтонації, логіки мови.
3. Залучати малюка до діалогу, навіть якщо дитина ще не говорить. Якщо малюк мовчить або вимовляє окремі звуки, це не означає, що спілкування неможливе. Навпаки, потрібно постійно стимулювати бажання відповідати — мімікою, жестом, поглядом, звуком. Коли дитина показує пальчиком на іграшку, можна запитати: «Ти хочеш ведмедика? Так?» — і чекати реакції. Навіть якщо відповідь — лише усмішка або «м-м», це вже комунікація. Із часом вона перейде у звуки, потім — у склади й слова.
4. Використовувати ігрові методи, адже гра — це природний спосіб засвоєння мовних моделей, розвитку уяви й мислення. Варто звернути увагу на сюжетно-рольові ігри (магазин, лікарня, перукарня, дитячий садок). Вони стимулюють діалог, учать домовлятися, називати предмети та дії. Ігри на наслідування («Покажи, як гавкає собачка», «Як їде машина») тренують артикуляцію та вчать дитину контролювати голос. Ігри з рухами («Дощик крапає», «Ладусі», «Сорока-ворона») поєднують рух, ритм і звук, а це активізує мовні зони мозку. Ігри на розвиток слуху («Що звучить?», «Де дзвенить дзвіночок?») допоможуть дитині розрізняти звуки, які необхідні для правильної вимови. Також можна застосовувати ігри на опис («Угадай тваринку, про яку я думаю; вона велика, сіра, має хобот»).
5. Розвивати дрібну моторику, оскільки мовні центри мозку тісно пов’язані з моторними зонами, які відповідають за рухи пальців. Будь-яка діяльність, де працюють руки, стимулює розвиток мовлення. Корисними будуть ліплення з пластиліну чи тіста, нанизування намистинок або макаронів, застібання ґудзиків, зав’язування шнурків, складання дрібних пазлів, сортування круп (горох, квасоля, гречка), малювання пальчиками, штампування. Особливо це актуально для дітей віком 2–3 роки.
6. Співати, читати й римувати, адже пісні, віршики, лічилки й колискові допомагають дитині відчувати ритм, мелодику мови, послідовність звуків, тренують пам’ять та артикуляцію. Починати варто з коротких римівок, які повторюються багато разів: «Ладки-ладки, де були? У бабусі!», «Раз-два-три — на конячці поскачи!». Коли дитина почне впізнавати знайомі слова, можна залишати у вірші «порожнє місце» для її відповіді.
7. Обмежити екранний час дитини перед смартфоном, планшетом чи телевізором. Під час перегляду мультфільму малюк може чути багато слів, але це пасивне сприйняття — без зворотного зв’язку, емоцій, реакції. Екран варто застосовувати разом із дорослим/ою. Наприклад, подивитися короткий мультфільм і потім обговорити: «Хто це був? Що він зробив? Тобі сподобалося?» До того ж при перегляді мультиків маленькі діти не сприймають змісту. Для них мовлення — це звук + інтонація. Вони реагують на високий голос, чіткі інтонації, повторювані звуки. Слова не завжди мають для дітей сенс, але знайомі звуки можуть викликати усмішку або іншу позитивну реакцію.
8. Підтримувати дитину емоційно. Вона має знати, що її чують і не критикують за помилки. Якщо малюк неправильно вимовляє слово, не потрібно різко виправляти його / її чи висміювати. Краще м’яко повторити правильний варіант відповіді. Якщо дитина каже: «Иння машина», — дорослий/а має відповісти: «Так, синя машина».
9. Займатися регулярно, але ненав’язливо, бо розвиток мовлення — це не марафон, а процес, який вимагає терпіння. Заняття мають бути короткими, але щоденними — по 10–15 хвилин декілька разів на день. Ірина Куриляк радить дотримуватися простого правила: «Краще десять хвилин радості, ніж година примусу». Якщо дитина втомилася, варто зупинитися, змінити вид діяльності, пограти або просто обійняти її.
10. Пам’ятати, що найменші досягнення — вимовлене слово, повторений звук, нова спроба — заслуговують на похвалу. Схвалення підвищуватиме впевненість дитини, а це — головна мотивація говорити більше.

«У кожної дитини свій темп. Головне — не порівнювати з іншими й не поспішати. Якщо є підтримка, увага, любов і системна робота з фахівцями й удома — результат прийде», — запевняє Ірина Куриляк.

Фото Ірини Куриляк та Freepik