Уроки під обстрілами та підтримка дітей у лікарні: зворушлива історія вчительки Катерини Гречки

Коли рідне селище Катерини Гречки, вчительки початкових класів із Харківщини, опинилося в тимчасовій окупації, вона організувала «підпільні уроки» для місцевих дітей. Попри вибухи, страх і невизначеність, педагогиня навчала й підтримувала учнів та учениць, наскільки це було можливо. Сьогодні ж вчителька працює в освітньому осередку «Школи супергероїв» у Харкові. Тут діти, перебуваючи в лікарні, можуть продовжувати навчання за державним стандартом та отримувати необхідний психологічний супровід.

«Вчися.Медіа» розпитало Катерину Гречку про те, звідки вона черпає сили для роботи, що означає вчителювати під обстрілами та в лікарняній школі, а також чому освіта — це одна з форм спротиву під час війни.

Катерина з дитинства мріяла бути вчителькою. Ще з першого класу вона любила грати в школу, ставити «оцінки» в зошитах та уявляти, як пояснює дітям нові теми. Тож коли настав час обирати професію, сумнівів не було.

«Я навчалася в Харківському педагогічному університеті імені Григорія Сковороди. На мою думку, початкова школа — це найтепліше середовище, де можна займатися творчістю й вигадувати щось нове, а не просто йти за шаблоном», — розповідає педагогиня.

Диплом магістра Катерина Гречка отримала буквально за місяць до початку широкомасштабної війни. На той момент вона не працювала офіційно, але вже мала за плечима десятки годин педагогічної практики: з першого курсу студенти/ки університету проводили заняття в школах.

24 лютого 2022 року вчителька перебувала в селищі Малинівка Чугуївського району Харківської області: за декілька днів до початку широкомасштабної війни приїхала до батьків — і так опинилася на лінії бойових дій.

Через декілька днів, за словами Катерини Гречки, люди в селищі потроху оговталися, усі шукали, чим можуть бути корисні. Хтось долучився до громадських робіт, хтось створював контент про поточну ситуацію, а дехто допомагав більш вразливим мешканцям/кам. Катерину ж відповідь на це питання знайшла сама.

«Мені зателефонувала знайома, яка живе на нашій вулиці. Вона попросила допомогти її доньці з домашнім завданням. Спершу я була розгублена й збентежена таким проханням: навколо вибухи, ворог наближається, а мене просять повчити дитину. Це дійсно здавалося дивним. Але потім я зрозуміла: це саме те, що можу робити зараз і чим можу бути корисна — хоч би для однієї учениці», — пригадує педагогиня.

Так у Малинівці почалися «підпільні» уроки, до яких долучилися племінниці вчительки, діти сусідів та інших мешканців селища. Якщо було тихо, навчання відбувалося в будинку (за правилом двох стін), якщо починалися обстріли — учні, учениці й учителька швидко спускалися в підвал. Крім того, група дітей була різновіковою, дехто мав особливі освітні потреби. Серед учнів, наприклад, був хлопчик із порушенням слуху та мовлення, який, попри труднощі, також долучався до занять. 

«На початку діти були налякані й засмучені. Нам потрібно було просто об’єднатися, створити бодай умовно безпечний простір, де кожен міг бути почутим, де ми приймали й підтримували одне одного. Після цього вони включилися в процес набагато активніше. Тож, попри постійні тривоги та небезпеку, навчання допомагало малечі відволіктися від того, що відбувалося навколо», — розповідає Катерина Гречка.

Деякі батьки вважали проведення уроків недоречним. Та коли побачили, що діти після зустрічей стають спокійнішими, усміхаються, дізнаються щось нове, то самі просили Катерину «записати» малечу на заняття.

Спершу на «підпільних уроках» діти виконували домашні завдання, передбачені шкільною програмою. Однак у процесі роботи в них виникали додаткові запитання, тож доводилося повертатися до різних тем — від української мови й математики до курсу «Я досліджую світ». Поступово зустрічі переросли в справжні інтегровані уроки, які охоплювали одразу декілька дисциплін.

Кожен день і кожен урок у Малинівці, як згадує Катерина Гречка, був особливим. Та найбільше жінці запам’ятався ранок після чергового обстрілу:

«Я тоді лежала й думала, що, мабуть, уже все. І раптом заходять діти — утомлені, перелякані… Але вони прийшли. І я зрозуміла: ми мусимо жити й навчатися, бо саме це дає нам віру в майбутнє».

Цей момент став для неї символічним: навіть серед руїн можна залишатися людьми, триматися за знання, спілкування та надію. Підтримку в цей непростий час жінка знаходила в дітях та у своїй родині.

«Моя сім’я виявилася дуже стійкою. Мама й тато підтримували мене, не давали впасти у відчай. Коли навколо темрява, важливо, щоб поруч були сильні люди. Завдяки їм і дітям я трималася», — зізнається освітянка.

Після кількох місяців під окупацією Катерина зрозуміла, що лишатися далі небезпечно та й немає сенсу: майже всі місцеві діти вимушено виїхали — хтось евакуювався, хтось перебрався до родичів. Зрештою, учителька покинула селище та повернулася до Харкова.

У Харкові Катерина Гречка почала шукати роботу, яка відповідала б її цінностям, допомагала б людям і наближала перемогу. Тоді з нею зв’язалася Ірина Пономаренко, завідувачка освітнього осередку «Школи супергероїв» у Харкові, з якою вчителька була знайома ще до широкомасштабної війни. Так Катерина дізналася про роботу освітнього осередку й отримала пропозицію завітати — подивитися, як усе відбувається.

«Це було щось нове, навіть трохи лякало, але водночас неймовірно захоплювало. Я вирішила просто прийти, побачити все на власні очі — і тоді вже робити висновки. Та коли я познайомилася з цими дітьми, відчула, як вони тягнуться до знань, зрозуміла: хочу бути тут, щоб допомагати й робити їхнє життя хоча б трішки кращим, підтримувати й навчати», — розповідає Катерина.

(«Школа супергероїв» — це державна установа, що забезпечує право на освіту для дітей, які перебувають у лікарнях. У сучасних просторах маленькі пацієнти/ки можуть відчути себе простими школярами та школярками, забути на якийсь час про виснажливі процедури, здобувати знання, розвивати уяву та креативність. Крім того, у «Школі супергероїв» проводять заняття для дошкільнят. У Харкові освітній центр працює на базі двох лікарень. Загалом мережа освітніх просторів охоплює 17 міст України — ред.)

Читайте також:

В Україні відкрили три нові освітні простори «Школа супергероїв» — у лікарнях Чернігова, Черкас та Луцька

Робота в «Школі супергероїв» передбачає ґрунтовну підготовку: кожен педагог / кожна педагогиня проходить спеціальний курс «Як навчати супергероїв». Саме з нього починається шлях учителя/ки в цій унікальній освітній ініціативі. Як розповідає Катерина Гречка, курс є базою, без якої неможливо розпочати заняття. У ньому докладно пояснюють специфіку роботи, основні принципи взаємодії з дітьми в лікарняних умовах і дають практичні поради щодо викладання. Підтримка триває і надалі: для вчителів/ок «Школи супергероїв» регулярно організовують майстер-класи, тренінги, творчі майстерні, зустрічі з психологами тощо.

Водночас, за словами Катерини, важливу роль у професійному розвитку відіграє самоосвіта: кожен/а педагог/иня самостійно вдосконалює свої навички, шукає нові підходи та методики, щоб бути ще ефективнішим/ою для своїх учнів / учениць.

Учителька зізнається: до першого робочого дня готувалася довго, але всі побоювання зникли, щойно переступила поріг лікарні.

Перший урок пам’ятає до деталей: вона познайомилася з дітьми, розповіла про себе, запитала, хто чим цікавиться, а одна учениця подарувала новій учительці вирізане з паперу сердечко, розфарбоване кольоровими олівцями.

«Це розчулило до сліз. Я зрозуміла, що залишуся тут і хочу бути з цими дітьми», — ділиться педагогиня.

Батьки, які вперше бачать у лікарні вчителя/ку, спочатку дивуються й розгублюються. Для багатьох це виглядає незвично — вони не відразу розуміють, як може працювати школа в стінах медзакладу. Однак більшість швидко зацікавлюється та охоче долучається до освітнього процесу. Така форма навчання — це справжня підтримка для дітей, особливо в Харкові, де з початку широкомасштабного вторгнення лікарняна школа довгий час залишалася єдиною, що працювала офлайн.

«Ми запрошуємо батьків відвідати заняття разом із дітьми, щоб вони побачили, як усе відбувається, і не хвилювалися. Крім того, для учнів й учениць мати вчителя, який стоїть поруч і пояснює матеріал, — справжня подія. І батьки, і діти відгукуються про це з великим теплом. Сьогодні офлайн-заняття — розкіш і джерело радості», — додає Катерина Гречка.

За словами Катерини Гречки, освітній процес у лікарняному середовищі має свої особливості й виклики. Педагоги/ні щодня стикаються з непростими завданнями, і головне з них — знайти правильний підхід до кожної дитини.

• Учителі/ки мають добре розуміти специфіку медичного закладу, знати, які відділення там працюють, які проблеми зі здоров’ям мають учні й учениці, враховувати фізичний і психологічний стан — процедури, самопочуття, настрій, — щоб правильно побудувати спілкування й навчальний процес.
• Не менш складно зацікавити школярів/ок навчанням, адже багато хто з них не має досвіду звичайного шкільного життя.

«Для них школа — це якась пані на екрані. Діти часто мають негативні асоціації із закладом освіти: бояться оцінок, домашніх завдань, покарань. Подолати цей страх — один із найважчих викликів», — розповідає педагогиня.

• Ще одна важлива проблема — освітні втрати, які значно зросли останніми роками в усіх українських школярів/ок.

У звичайній школі можна спиратися на розклад, програми, методички. Натомість у лікарняній усе тримається на гнучкості. Катерина Гречка додає, що головний принцип — це не тривалість уроку, а стан дитини, її настрій, самопочуття та навіть перебіг лікування. Інколи вистачає 20 хвилин, аби учень / учениця засвоїв/ла матеріал, не перевтомився/лася й залишився/лася з відчуттям успіху. Іноді потрібна година розмови, гри чи малювання, щоб дитина розкрилася, почала довіряти й поступово поверталася до навчання.

«Ми дивимося не на годинник, а на дитину. Іноді короткий урок дає більше, ніж довгий. Головне — не виснажити, а зарядити», — пояснює педагогиня.

Індивідуальні заняття, за словами вчительки, особливо цінні, бо це нагода надолужити освітні втрати та підтримати дитину психологічно. Проте групові уроки теж мають велике значення: вони допомагають дітям повертати соціальні навички, втрачені через тривалу ізоляцію та дистанційне навчання.

Часто такі уроки проводять у змішаних, різновікових групах. Це зумовлює додаткові виклики для вчителів/ок: таке заняття потребує ретельнішої підготовки та продуманих завдань, адже в кожної дитини свій рівень знань, своя швидкість роботи. І справа не в тестах й оцінках, а в тому, щоб кожен і кожна після уроку відчули: я можу, я впоралася / впорався. Саме це повертає дітям віру в себе.

Катерина Гречка зізнається, що найбільш емоційні моменти для педагогів/инь — коли учень чи учениця виписується з лікарні.

«Ти бачиш, як дитина довго боролася з хворобою, як сміливо долала біль і страх, і врешті виходить із лікарні усміхненою, сповненою надії. Ти прощаєшся з нею, кажеш “бувай”, і в цей момент на серці водночас і радість, і смуток», — ділиться освітянка.

За словами педагогині, кожна дитяча перемога (навіть найменша) для вчителів/ок є справжнім святом. Іноді це просто нова літера, яку дитина запам’ятала, нове слово англійською, самостійно розв’язане рівняння чи крок, зроблений без допомоги дорослих. Але для них це величезні досягнення, за якими стоять боротьба, сила й віра.

Такі миті, зізнається вчителька, надихають працювати навіть у найважчі часи, адже саме діти нагадують, що справжні супергерої — поруч, і вони щодня перемагають.

Педагогиня переконана, що війна вплинула на всіх без винятку, однак найбільше — на дітей. Ідеться не лише про освітні втрати, а й про певні психологічні розлади або захворювання, що виникли чи загострилися через війну. Це, безумовно, позначається на поведінці, емоціях і навіть на дитячих іграх.

«Якщо раніше хлопчики просто гралися машинками, то тепер вони вибудовують бої, малюють БТРи, “воюють” і повторюють те, що бачать навколо. Діти транслюють реальність у своїй грі», — пояснює Катерина Гречка.

Освітянка наголошує: завдання вчителів та вчительок — не заперечувати дійсність, а допомагати дітям її проживати, зробити так, щоб цей досвід був для них уроком стійкості та хоробрості.

«Натомість діти мене надихають, мотивують, дають сили, навіть коли здається, що вони вже закінчилися. Але розумієш: завтра п’ять уроків, прийдуть учні, треба працювати — і ти знову включаєшся. Попри все, Харків живе. Він чистий, доглянутий. І коли ти тут, розумієш: що б не відбувалося, треба діяти й жити далі», — запевняє педагогиня.

Важливою складовою успіху Катерина Гречка називає підтримку всередині колективу. Вона наголошує, що кожен учитель / кожна вчителька в цьому проєкті — талановита, віддана своїй справі людина, яка щиро прагне допомогти дітям навіть у найскладніших обставинах.

«Ми як родина. Разом долаємо труднощі й радіємо успіхам дітей. Кожен знає, що поруч — плечі, на які можна спертися. Нас об’єднує любов до дітей, віра в освіту й бажання робити цей світ кращим», — зазначає вона.

За її словами, усіх педагогів/инь «Школи супергероїв» вирізняють креативність, гнучкість і готовність діяти в будь-яких умовах. Учитель/ка може прийти на заняття до одного класу, а вже за декілька хвилин адаптувати урок для іншої групи дітей — саме це, на її думку, потребує неабиякої майстерності.

Катерина Гречка також переконана, що педагоги/ні відіграють ключову роль у розбудові держави.

Учителька зізнається, що, як і всі, прагне миру й перемоги, щоб українці/ки могли повернутися до звичного життя. Щодо професійних мрій, то одну з них вона нещодавно втілила.

«Ми мали інтерактивні дошки, планшети, ноутбуки, але дуже хотіли інтерактивну парту. Після того, як я розповіла свою історію на саміті Перших леді та джентльменів, вона в нас з’явилася. Тепер завдяки Фундації Олени Зеленської наші уроки стали ще цікавішими, і я безмежно щаслива за своїх учнів», — ділиться вона.

Та найбільша мрія Катерини Гречки — щоб усі діти України могли просто навчатися, бачитися з друзями й учителями, мати звичайне дитинство без війни.

«Хотілося б сказати всім дітям України: не здавайтеся, не опускайте рук. Ми все подолаємо. Навіть маленькими кроками можна прийти до великих звершень», — звернулася педагогиня до школярів.

Фото Катерини Гречки та «Школи супергероїв»