«Завдяки нашим перемогам світ побачив, що Україна має сильний науковий потенціал серед учнівства» — як Лариса Романишин зацікавлює дітей природничими науками

Колишня учениця Лариси Романишин надіслала їй на День учителя вітальне повідомлення: «Ви увійшли до списку найкращих учителів за версією мого серця… Щиро дякую вам за віру в мене й у мої сили… Ви маєте розвиватися, щоб одного дня не тільки я з гордістю казала на всю країну: це моя вчителька, і вона дійсно крута!».

Лариса Романишин викладає хімію, фізику та біологію в Сколівській школі № 2 (Львівщина). Учителькою стала не відразу — за першою освітою вона хімік-технолог. Закінчивши хіміко-технологічний факультет у Національному університеті «Львівська політехніка», якийсь час працювала за фахом, але зрозуміла, що її покликання — робота з дітьми. Тож вступила на інженерно-педагогічний факультет у рідній Політехніці й уже 29-й рік викладає в школі.

Учні й учениці Лариси Романишин беруть участь у конкурсах та олімпіадах, де здобувають перемоги, активно долучаються до природничих гуртків. Одна з розробок учнівства перемогла у Всеукраїнському конкурсі шкільних космічних експериментів SSEP-2023 і навіть побувала в космосі.

Учителька активно долучається до фахових конкурсів, хоч зізнається, що спершу робила це неохоче через брак часу. Торік вона стала фіналісткою Global Teachers Prize Ukraine 2024 і здобула перемогу в номінації «Вчитель хімії», а нагороду за це — 500 000 гривень — вклала в розвиток STEM-LAB-простору для школярів і школярок свого міста.

У чому секрет педагогічної майстерності Лариси Романишин, як вдається запалювати в дітей бажання вивчати хімію, біологію та фізику водночас — читайте в розмові з освітянкою.

— Як вам вдається мотивувати школярів і школярок до вивчення природничих дисциплін?

— Ці предмети дуже цікаві, а біологія — найцікавіша, адже вивчає живі організми, з якими ми щодня зустрічаємося. Це дуже близьке дітям, я наголошую їм на цьому. Скажімо, на уроках літератури чи історії вони вивчають постаті, більшості з яких уже немає серед живих, на математиці — цифри, пряме застосування яких не завжди можна побачити, а біологія оточує нас тут і всюди. Якщо її правильно викладати, то учням й ученицям буде цікаво. У мене не постає питання, як зацікавити. Мої учні й учениці знають, що їхні ідеї можна втілити завжди. Ми разом усе обговорюємо, працюємо, шукаємо відповіді на актуальні запитання. 

Головне, щоб дитина не закривалася й не боялася, що скаже щось неправильно. Тож завжди наголошую, що кожна думка має право на існування.

Також застосовую у викладанні інтегрований підхід, бо і в природі не можемо відділити фізичних явищ від хімічних і біологічних. Учнівству подобається бачити зв’язки між тим, як, скажімо, фізичні явища впливають на біологічні процеси, як температура, опади, хімічний склад води діють на живі організми, як хімічні реакції пояснюють колообіг речовин у природі, а рослини поглинають вуглекислий газ, як відбувається фотосинтез. Ці процеси плавно переходять із хімії у фізику, повертаються в біологію, тобто вони нерозривні. Тож намагаюся шукати такий підхід, щоб поєднати знання з різних дисциплін в одне ціле.

А ще дуже люблю давати дітям компетентнісні завдання, орієнтовані на практичне застосування умінь. Наприклад, коли на фізиці вивчаємо теплопровідність, то говоримо, що в металів вона більша, ніж у дерева. Я запитую про те, що буде, якщо поміняти дерев’яні рами вікон на алюмінієві? Діти мають визначити, що в кімнаті стане холодніше, і знати, чим це зумовлено. Такі приклади спонукають учнівство думати й виходити за межі підручника.

— Ваші учні й учениці часто готують проєкти?

— Проєктна робота допомагає розвинути комунікаційні навички, яких нині бракує школярам і школяркам, адже батьки їх надто опікують, а діти проводять багато часу в соцмережах. А ми знаємо, наскільки важливі для дітей так звані м’які навички, адже, коли вони здобудуть професію, у їхній роботі цінуватимуть не просто знання з певної сфери, а й уміння комунікувати. Робота над спільними проєктами або науково-дослідними розробками дає змогу спробувати себе в чомусь новому, навчитися домовлятися з однолітками про те, хто що виконуватиме, хто за що відповідатиме, підставляти плече, коли хтось не справляється, доходити до спільного рішення, тобто працювати на командний результат.

— Ви також заснували у своєму містечку різні екологічні гуртки — з якою метою?

— Не цілком я, бо їх ініціювали інші люди. Усе почалося з того, що про наші здобутки, активність, участь у конкурсах і перемоги дізналися у Львівському еколого-натуралістичному центрі. Мені запропонували взятися ще й за гурток. Я спочатку не дуже розуміла, у чому мала б полягати його робота, але колеги з еколого-натуралістичного центру переконували: «Спробуйте. Якщо вам не піде, то відмовитеся». Виявилося, що це інший напрям, який потребує максимальної креативності: тут ніхто тебе не обмежує певними рамками, є поле для творчості.

Отак уже понад десять років у нашому місті діють гуртки. Їхні назви постійно змінюються, бо ми оновлюємо напрями, щоб дітям було цікаво: «Юні лісівники», «Юні екологи», «Юні охоронці природи»… Ці гуртки передбачають багато екскурсій, поїздок, участь у різноманітних конкурсах. Ще до широкомасштабної війни мої гуртківці тричі ставали переможцями й призерами Всеукраїнських польових зборів юних ботаніків, зльотів юних екологів. Одного разу перемогли одразу в трьох різних номінаціях. Років дев’ять тому здобули перемогу в конкурсі від Лісової служби США, і відтоді в нашій школі діє клуб «Юні лісові рейнджери».

Гурткова робота дає багато можливостей, адже допомагає виходити поза шкільну програму, комунікувати з аналогічними клубами. У мене багато друзів серед учителів і вчительок не лише із Заходу України — Львівщини, Івано-Франківщини, Чернівеччини, Закарпаття, — а й із Донеччини, Луганщини. Шкода, що війна трохи розгубила нас, бо хтось виїхав за кордон, хтось переїхав в іншу місцевість, із кимось взагалі контакт втрачений.

— І саме ця розкиданість у світі спонукала вас долучитися до роботи однієї з дистанційних шкіл, яка з початком широкомасштабної війни навчає українських дітей з-за кордону і навіть із ТОТ?

— Ця обставина теж. Але вирішальним чинником стала інформація в медіа про хлопчика, який сам, без мами, перетнув кордон. Почала шукати, як допомогти таким дітям, щоб вони мали доступ до освіти. Натрапила в соцмережах на повідомлення, що школа шукає вчителів-волонтерів, щоб допомогти дітям, які опинилися розкиданими в усьому світі, закінчити навчальний рік. До онлайн-уроків також почали долучатися діти, які залишилися з батьками на тимчасово окупованій території, а йти до російських шкіл категорично не хотіли. Вони вчаться в онлайн-школі дуже обережно, щоб окупанти не дізналися.

Під час роботи в дистанційній школі я прокачувала свої цифрові навички. Мені довелося опрацьовувати різні цифрові платформи, щоб зацікавити учнів й учениць предметами, які не дуже легкі для вивчення. Я додала в уроки багато інтерактиву, віртуальних лабораторій, доповненої реальності. Для платформи онлайн-школи розробила уроки для курсу фізики в 7–11-х класах, а з біології — для 8–11-х класів. Ще й напрацювала інтегровані факультативи.

— Як вам вдається залучати дітей до активної участі в конкурсах та олімпіадах у позаурочний час?

— Це почалося так давно, що вже не пригадаю, коли саме і як. Тож навіть не задумувалася, як це вдається. Напевне, дітей найбільше стимулює те, що вони бачать результати своїх попередників: хто де переміг, що за це здобув. Як не дивно, про всі конкурси вони слухають зацікавлено й самі зголошуються до участі. Їм достатньо почути: «Ось є такий проєкт, може, долучимося?»

Читайте також:

«Мені сумно, коли виглядаю у вікно та бачу мою рідну школу з російським прапором»: п’ять думок учнів та учениць із ТОТ, які попри ризики вчаться в українських школах

— Розкажіть докладніше про участь ваших учнів та учениць у Всеукраїнському конкурсі шкільних космічних експериментів SSEP-2023.

— Я дізналася про нього із соцмереж. Спершу конкурс видався надто складним, але розібралася й запропонувала дітям долучитися. Серед п’яти охочих були учні й учениці з дистанційної школи. Ми почали з організації зустрічі в Zoom, розподілили обов’язки: хто перекладатиме, хто відповідатиме за організаційні питання, хто за комунікацію тощо. Треба було ще й придумати вдалий експеримент. Завжди пропоную учнівству братися за цікаві, важливі, однак маловивчені теми: саме вони мають шанс на перемогу. Ми перебрали різні варіанти й зупинилися на використанні гідрогелю біомедичного призначення в умовах мікрогравітації.

Однією з умов участі в конкурсі була наявність професійних консультантів. Я знала, що на моїй рідній кафедрі хімічної технології переробки пластмас у Львівській політехніці працюють науковці високого рівня і є відповідне обладнання. Ми написали туди листа — й Олександр Гриценко та Володимир Моравський погодилися бути нашими консультантами й надати складне лабораторне обладнання для досліджень. Пригадую, як зателефонував Олександр Гриценко й каже: «Я не міг не відповісти, коли прочитав, що діти зі звичайної школи такого маленького містечка хочуть робити проєкт для космосу».

Ось так наша спільна праця — старання учнівської команди і мої як фасилітаторки та хіміка-технолога, — а також технічні й наукові можливості, які надала нам Львівська політехніка, стали запорукою високого результату. Міжнародне журі у своєму відгуку зазначило: бездоганне рішення з технологічного погляду. У листопаді 2024 року перша розробка моїх школярів на борту ракети SpaceX-31 успішно побувала в космосі. Тоді нашу команду запросили до Флориди, де ми відвідали космічний центр NASA, щоб побачити, як наша мінілабораторія для дослідження мікрогравітації вирушає на Міжнародну космічну станцію. Враження були неймовірні.

— А невдовзі була й друга перемога?

— Ми ввійшли в смак конкурсу, але не сподівалися на ще одну перемогу поспіль. Виявилося, що в науковому світі головне — суть дослідження, його значення, а не дріб’язкові формальності. Із наступною групою юних дослідників ми взялися вивчати виготовлення поліуретанів із відновлюваної сировини для їхнього застосування в космонавтиці як ізоляційних матеріалів. Цей проєкт дуже зацікавив американських науковців. Вони назвали його найкращим в історії всього конкурсу, а вона налічує понад 20 років. Новизна нашого проєкту була й у тому, що він екологічний, адже ми працювали з відновлюваною сировиною. Робота теж виявилася доволі кропіткою, потребувала часу й старань, хоч уже просувалася швидше. Нашими науковими консультантами були Святослав Половкович (до речі, наш земляк) та Андрій Кархут.

— Що вас вразило в підготовці до таких конкурсів і в їх результатах?

— По-перше, готовність науковців-хіміків допомагати нашим дітям: консультувати, допускати до дорогого обладнання, надавати необхідні реактиви, а вони недешеві. Однак після підбиття підсумків другого конкурсу на початку 2025 року виявилося, що наш експеримент має шанс на вдосконалення, а для цього потрібен дорогий реактив, який на кафедрі закінчився (20 грамів коштували 730 доларів). Я звернулася до різних меценатів із проханням профінансувати його придбання — благодійник знайшовся за кілька годин. 

Завдяки нашим перемогам світ побачив, що Україна навіть в умовах війни має сильний науковий потенціал серед учнівства, що ми не на задвірках наукової спільноти, а попереду. Головне — ставити ціль і йти до неї. Тішить, що ми можемо на світовому рівні заявити про Україну як про високотехнологічну державу. Для нас важливо, щоб після завершення проєктів хтось узявся впроваджувати у виробництво наші гідрогелі та поліуретани.

Неможливо забути такий момент: коли ми з дітьми були в Америці, під час оголошення нашої перемоги нам аплодували стоячи.

— Про конкурс Global Teachers Prize Ukraine я дізналася від колег, які мене заохочували: «Ти маєш стільки досягнень з учнями, то покажи результати». Колега номінувала мене на конкурс, а далі я мусила сама продовжувати, хоч спочатку взялася за це не дуже охоче. Треба було заповнити анкету, згадати все, що я робила, а часу бракувало. Зрештою, я увійшла в п’ятдесятку, далі — в десятку найкращих і дійшла до фіналу. На це аж ніяк не сподівалася, тому що не думала, що роблю щось надзвичайне. Коли наша фінальна десятка зустрілася, то виявилося, що дехто по два-три роки подавався на конкурс. Для мене було дивним, що з першого разу потрапила до фіналу, адже про мене ніхто не знав, я завжди підсвічувала своїх учнів й учениць, бо це важливіше. Звісно, у досягненнях мого учнівства є і моя заслуга. Дуже приємно, що журі високо оцінило мою роботу.

— Отже, кошти, одержані за перемогу в номінації «Учитель хімії», ви вирішили вкласти у відкриття STEM-лабораторії в Сколівській громаді?

— Коли я здобула нагороду, то одразу знала: ці кошти мають працювати на мою мрію — сучасний освітній простір для учнівства. Я щодня бачила, що дітям бракує сучасного обладнання для експериментів, досліджень і творчості. Щоб поставити космічні експерименти, ми з учнями й ученицями багато разів їздили понад сотню кілометрів до Львівської політехніки. Тож таке рішення було природним: інвестувати нагороду у створення STEM-лабораторії як простору, однаково доступного для всіх дітей — незалежно від школи чи місця проживання. Оскільки в нашому місті немає окремої будівлі під такий запит, STEM-простір облаштували в школі № 2, де я працюю. Ним можуть користуватися учні й учениці з усього міста і з-поза нього.

Читайте також:

«Діти завжди були й будуть “якісними”, усе залежить від учителя»: велике інтерв’ю з Русланом Шаламовим — переможцем Global Teacher Prize Ukraine 2025

— Що вдалося закупити й облаштувати, як діти використовують обладнання?

— Я максимально раціонально сформувала набір обладнання, щоб він служив і для уроків, і для проєктної роботи, і для гуртків. Ми придбали:

• два 3D-принтери — для створення деталей, макетів, навчальних моделей; 
• інтерактивну панель — мобільний навчальний центр для демонстрацій, симуляцій, роботи з VR-моделями; 
• набори DОКА, механічні й електронні конструктори — для курсів робототехніки, фізичних експериментів, енергетичних моделей; 
• блогерські та медіанабори (триноги, мікрофони, світло) — із ними учні й учениці створюють відеопроєкти, STEM-репортажі, ролики.

Улітку діти активно проводили час у STEM-просторі, а зараз це обладнання використовують усі охочі школярі й школярки громади: на уроках, на гуртках, у підготовці проєктів чи індивідуальних ініціатив. Один 3D-принтер я передала в центр «MoloDi» в місті Сколе.

— Чи багато ваших учнів згодом обирають професію, пов’язану з природничими науками або тими, що з ними перетинаються?

— Чимало моїх учнів та учениць вступають до Львівської політехніки. Обирають там різний спектр, переважно ІТ, але й хімічний напрям теж. Частина йде в медицину, зокрема на фармацію (до слова, серед моїх випускників і випускниць є знані медики), а також на лісівничі спеціальності до Національного лісотехнічного університету України. Є учні й учениці, які обирають педагогіку. Навіть учителька хімії є, що для мене особливо приємно. Одна з теперішніх одинадцятикласниць думає про вступ на хімічну спеціальність, а ще одна готується на астрофізику в Кембриджі.

Я пояснюю дітям, що хімія — це потужна наука: жодна галузь, починаючи від косметології і закінчуючи медициною та космічними технологіями, не варта нічого без досягнень хімії. А нині, у XXI столітті, потужно розвивається біохімія, тому людина пізнає всі процеси, що відбуваються в клітинах, втручається в структуру ДНК, РНК… Розповідаю про це й наголошую, що з освітою біохіміка завжди буде робота, адже суспільство потребуватиме таких фахівців. Про це треба говорити на національному рівні, запускати в соцмережі ролики на цю тему.

— Яких принципів ви дотримуєтеся як учителька в роботі з учнівством? Що тут для вас найважливіше?

— Найважливіше — це повага до дитини. Щоб не було зверхності, мовляв, я вчителька і все вирішую. Намагаюся бути нарівні з дітьми, адже пам’ятаю зі своїх шкільних років, які стосунки з учителями цінувала, що викликало довіру, а що було неприємно. Цього року через надмірне завантаження мені довелося відмовитися від 9-го класу, але діти, коли мене бачать, обнімають і просять далі їх учити. У такі моменти на очі навертаються сльози, адже бачиш любов дітей до тебе. Довірчі стосунки — це найкраще в учительській роботі. Це наповнює емоційно і дає розуміння, що твоя робота — важлива.

Фото Лариси Романишин, видання «Твоє місто» та Малої академії наук