Чи суперечать ліберальні цінності патріотизму? Пояснюють учителі

Широкомасштабна війна змусила українське суспільство переосмислити базові цінності: демократію, державність, права людини та національну ідентичність. На цьому тлі виникає дискусія: чи можуть ліберальні цінності поєднуватися з патріотизмом, чи не суперечать одне одному? Одні бачать у лібералізмі загрозу для традицій і національної єдності, інші переконані: саме повага до свободи, гідності та відповідальності робить сучасний патріотизм сильнішим.

Разом з учителями громадянської освіти «Вчися.Медіа» розбиралося, як війна змінила українське розуміння патріотизму, чому лібералізм не обов’язково означає розмиття ідентичності та яку роль у цьому відіграє школа.

Як зазначає Ігор Карась, учитель історії та громадянської освіти Козелецього ліцею № 3 (Чернігівщина), ліберальні цінності — це політична ідеологія, у фокусі якої повага до людини, її гідності та свободи, а також створення суспільства, у якому кожен громадянин і кожна громадянка може вільно висловлювати думки, реалізовувати здібності та почуватися захищеним/ою законом. При цьому свобода невіддільна від відповідальності перед іншими людьми та суспільством загалом.

На думку Дмитра Безверхнього, учителя історії, права та громадянської освіти в Паланському ліцеї (Черкащина), головне завдання державних інституцій — створювати умови, у яких громадяни й громадянки можуть повноцінно розвиватися та реалізовувати свій потенціал. Зрештою, від цього залежить і розвиток самої держави. Водночас важливо не втрачати балансу між свободою та контролем — як на рівні суспільства, так і в міжособистісних взаєминах. 

Тимур Демчук, викладач демократичної школи «Майбутні», керівник напряму корпоративних програм і викладач Києво-Могилянської бізнес-школи, методолог ГО «Змінотоворці», звертає увагу, що часто поняття лібералізму навмисно спрощують або спотворюють. Через це шириться стереотип, що ліберальні цінності означають крайній індивідуалізм, відмову від колективної відповідальності чи абсолютну вседозволеність. Насправді ж ідеться про ідеологію, одним із ключових принципів якої є обмеження надмірного втручання держави в життя людини. 

Освітяни наголошують, що серед ліберальних цінностей особливе місце посідають: 

• свобода особистості;
• демократія;
• верховенство права;
• рівність перед законом;
• захист прав людини;
• свобода слова, думки та совісті;
• повага до різноманіття та приватної власності.

Водночас ліберальні цінності не заперечують відчуття належності до спільноти чи відповідальності за державу. Навпаки, вони можуть стати основою для усвідомленого патріотизму, який ґрунтується не лише на символах, а й на захисті свободи, прав людини та демократичних інститутів. 

На думку Тимура Демчука, патріотизм — це насамперед готовність брати відповідальність за існування політичної спільноти. До широкомасштабної війни патріотизм часто зводили до ритуалів, символів або пафосної риторики. Натомість сьогодні він став менш декларативним і більш практичним, адже виявляється в щоденних учинках людей.

Ігор Карась вважає, що війна посилила усвідомлення національної ідентичності. Українки/ці чіткіше розуміють, хто ми є, чому наша свобода важлива й чому українська держава — це простір, який треба захищати.

Василь Дяків, заслужений учитель України, вчитель громадянської освіти, переможець національної премії «Global Teacher Prize Ukraine-2020», переконаний, що патріотизм пов’язаний із розумінням власної історії, культури та національної пам’яті.

Окрему увагу освітяни звертають на історичний вимір українського патріотизму. Дмитро Безверхній наголошує: для України це поняття має особливе значення через колоніальне минуле та багаторічну політику русифікації. Російська імперська та совєцька системи століттями намагалися знищити українське самоусвідомлення, звести різні народи «до одного знаменника» та стерти їхню окремішність.

«Ми, як постколоніальна й постгеноцидна нація, як ніхто інший, добре знаємо, що таке, коли відчуття патріотизму століттями придушували», — наголошує педагог.

Учителі переконані, що війна суттєво вплинула на самоусвідомлення українців/ок навіть на побутовому рівні. На думку Дмитра Безверхнього, люди почали більше цікавитися історією власних родин, досліджувати своє походження, переосмислювати ставлення до мови, культури та історичної пам’яті. Однак Василь Дяків звертає увагу на поступовий розрив між поколіннями: молодь рідше цікавиться історією свого роду та родинною пам’яттю. Це може послаблювати відчуття належності до спільноти та держави.

Водночас українське суспільство переживає масштабну трансформацію, і відновлення довоєнної моделі суспільних зв’язків неможливе. Саме тому треба шукати нові способи формування громадянської солідарності, які допоможуть зберегти українську ідентичність.

Ігор Карась вважає, що тезу про «загрозу» лібералізму для національної ідентичності часто використовують як політичний штамп:

«Лібералізм сам собою не руйнує національної ідентичності. Він лише загострює питання про те, якою вона має бути: примусовою чи усвідомленою».

На його думку, бути одночасно і лібералом, і патріотом — цілком природно, особливо в українських реаліях, де боротьба за свободу, демократію й права людини прямо пов’язана із захистом держави.

Тимур Демчук та Дмитро Безверхній також переконані, що ліберальні цінності не суперечать патріотизму, ба більше, вважають їх взаємодоповнюваними.

«Я думаю, що однозначно можна бути і лібералом, і патріотом. Я би ще додав: треба», — говорить Тимур Демчук.

За його словами, уявлення про лібералізм як ідеологію людей, які нікому нічого не винні та повністю відмовляються від спільнот, є надто радикальним і спрощеним. Водночас педагог наголошує: патріотизм не варто зводити до агресивного націоналізму чи шовінізму.

«Патріот — це не обов’язково людина, яка принижує інших. Патріотизм — це про любов до свого коріння, культури та спільноти», — зазначає Тимур Демчук.

Утім, крайнощі небезпечні в обох випадках: 

• лібералізм без патріотизму може перетворитися на політичну наївність, коли люди недооцінюють важливість спільної відповідальності та захисту держави;
• натомість патріотизм без поваги до прав людини та обмеження влади ризикує скотитися в авторитаризм.

Поєднання двох підходів створює баланс між правами людини та відповідальністю перед суспільством.

Василь Дяків пропонує дивитися на проблему ширше — не лише крізь призму протиставлення «лібералізм чи патріотизм», а радше в контексті напруги між патріотизмом і космополітизмом. На його думку, сучасний світ формує людину без чіткої територіальної прив’язаності, а глобалізація та цифровізація поступово послаблюють традиційні суспільні зв’язки.

Педагог наголошує: українське суспільство отримало незалежність і водночас мало історичну недовіру до державних інституцій. Причина криється в тривалій відсутності власної державності у ХХ столітті та совєцькому досвіді, коли влада була чужою і нав’язаною.

«Якщо люди кажуть: “В Україні я можу порушувати закони, а в іншій країні ні, бо там діє реальна відповідальність”, — то для мене це вияв совєцького минулого», — зазначає Василь Дяків.

Водночас він звертає увагу, що після відновлення незалежності Україна отримала шанс на формування національного проєкту та політичної нації. Однак цьому процесу заважали: 

• економічна криза 1990-х;
• масова трудова міграція;
• вплив російської пропаганди та «русского міра»;
• а також поступове поширення споживацької культури й індивідуалізму.

На думку освітянина, це послаблювало колективні цінності та відчуття спільної відповідальності. Люди почали сприймати державу не як спільний простір, яким потрібно опікуватися, а як територію тимчасового проживання, де головним критерієм є особистий комфорт.

У сучасних суспільствах існують різні моделі патріотизму, які часто перетинаються між собою.

1. Ліберальний патріотизм ґрунтується не на походженні людини, а на її свідомому виборі бути частиною політичної спільноти. Така модель пов’язана передусім із поняттям громадянської або політичної нації, де ключовими є спільні цінності, права людини, участь у житті держави та відповідальність. 

«Ліберальний патріот каже: “Я люблю свою країну не через те, що вона етнічно моя, а тому, що це політична спільнота людей, які готові захищати свободу, гідність, права людини й разом будувати майбутнє”», — пояснює Тимур Демчук.

2. Етнічний патріотизм більше спирається на походження, рід, історичну спадковість, мову та культуру. Сам собою він не є негативним явищем й у помірній формі може гармонійно співіснувати з громадянським підходом. 

«Співати свої пісні, пам’ятати родину, берегти традиції — це нормально. Проблеми починаються тоді, коли люди починають ділити інших на “своїх” і “чужих” за прізвищем чи походженням», — пояснює Тимур Демчук.

3. Консервативний патріотизм посідає проміжне місце між етнічним і ліберальним підходами. В його основі не походження людини, а збереження традицій, інституцій та історичної пам’яті.

На думку педагогів, усі три моделі патріотизму можуть доповнювати одна одну: любов до культури та традицій поєднується із прагненням до свободи, демократії та відповідальності за спільне майбутнє.

Учителі переконані, що для сучасної України важливо розвивати саме таку громадянську модель патріотизму. 

У демократичному суспільстві школа разом із передаванням знань має формувати відповідального/у громадянина/ку — людину, яка усвідомлює власну роль у суспільстві, поважає свободу й розуміє цінність держави. Саме тому патріотичне виховання та формування ліберальних цінностей не суперечать одне одному, а навпаки — мають існувати разом, переконані українські педагоги.

«Саме заклад освіти визначає, чи виросте людина пасивним споживачем, чи свідомим громадянином. Учень має не просто знати, що потрібно любити Батьківщину, а розуміти, чому це важливо, яку ціну заплатили за її існування, за що ми зараз боремося і яку роль він може відігравати в її розвитку», — переконаний Ігор Карась.

Водночас справжній патріотизм неможливий без свободи, критичного мислення та поваги до людської гідності. Школа має формувати й ліберальні цінності — основу демократичного суспільства.

Схожої позиції дотримується Тимур Демчук. Він переконаний: школа не може залишатися нейтральною щодо базових демократичних цінностей.

«Вона не має нав’язувати партійну ідеологію. Але повага до людини, її гідності, прав, свободи, формування відповідальності й відчуття спільного блага — це те, чим точно має займатися школа», — зауважує вчитель.

Та часто закладам освіти бракує досвіду, як учити дітей демократії, як створити простір, де учні й учениці домовляються, ухвалюють спільні рішення та беруть участь у самоврядуванні. Сім’я та суспільство мають допомагати з цим школі, давати дитині досвід поваги, солідарності, любові до мови й соціуму, зазначає Тимур Демчук.

Окремо педагог звертає увагу, що українська ідентичність історично ґрунтується на повазі. Саме ця риса поєднує патріотизм і ліберальні цінності.

«Повага до людини — це ліберальний принцип, а повага до спільноти, культури, мови та держави — це вже патріотичний компонент. І вони не суперечать один одному», — пояснює Тимур Демчук.

Дмитро Безверхній переконаний, що поєднати патріотичне виховання з формуванням демократичних цінностей допомагає насамперед освічене суспільство. За його словами, в умовах широкомасштабної війни патріотичне виховання стало для України життєво необхідним.

«Однак навіть за таких обставин не можна відмовлятися від ідеалів демократії, верховенства права та захисту прав кожної людини», — наголошує педагог.

Фото з особистого архіву співрозмовників та Magnific

Спецпроєкт «Формула свободи» створено «Вчися.Медіа» за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні. Матеріал представляє позицію героїв і не обов’язково відображає позицію Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні.

Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:

• фейсбук, інстаграм, ютуб,
• Х, тредс, вайбер.