Де межа між національною ідентичністю і глобалізованим світом

Глобалізація, міграція та розвиток цифрових технологій часто змінюють те, як люди визначають власну ідентичність і ставляться до держави. Чи може людина залишатися патріотом, живучи в глобальному світі? І де проходить межа між відкритістю до інших культур та збереженням власної національної самобутності?

Про це «Вчися.Медіа» розпитало Василя Дякова, заслуженого вчителя України, вчителя громадянської освіти, переможця національної премії Global Teacher Prize Ukraine-2020, Ігоря Карася, учителя історії та громадянської освіти Козелецького ліцею № 3 (Чернігівщина), Тимура Демчука, викладача демократичної школи «Майбутні», керівника напряму корпоративних програм і викладача Києво-Могилянської бізнес-школи, методолога ГО «Змінотоворці», та Дмитра Безверхнього, учителя історії, права й громадянської освіти в Паланському ліцеї (Черкащина).

Василь Дяків вважає, що глобалізація та посилення індивідуалізму змінюють суспільства в усьому світі: люди дедалі частіше мислять категоріями особистого комфорту й безпеки, а не спільної відповідальності за державу.

Водночас, як зазначають освітяни, це не означає зникнення патріотизму — радше його природну трансформацію. Ігор Карась, наприклад, переконаний, що сучасний патріотизм дедалі більше відходить від виключно етнічного розуміння й стає громадянським. Людина може бути відкритою до світу, подорожувати, працювати в міжнародному середовищі, поважати інші культури, але при цьому залишатися глибоко відданою державі.

Крім того, як наголошує Тимур Демчук, глобальні процеси роблять суспільства складнішими, а разом із цим — змінюють і саме розуміння національної спільноти.

«Протягом життя людина може прожити декілька культурних досвідів: десь народився, кудись переїхав, потім ще кудись переїхав. Це різні мови, різні ідентичності, які змішуються», — говорить він.

На думку педагога, патріотизм у таких умовах зміщується від ідеї «усі мають бути однаковими всередині нації» до спільної відповідальності за країну та суспільство.

Водночас Тимур Демчук звертає увагу на паралельний процес — посилення запиту на національну ідентичність у багатьох країнах Європи. Попри глобалізацію, люди однаково прагнуть зберегти власну культуру та впливати на політичні рішення через державу: міжнародні структури часто виявляються недостатньо ефективними в кризових ситуаціях.

«Наприклад, ми європейці, але ми німці. Нам важливо бути німцями, бо ми можемо впливати на те, які в нас будуть закони, як ми будемо жити. З одного боку, світ глобалізується й кордони розмиваються. Але з іншого — люди не хочуть у цьому світі розчинитися. Вони хочуть себе зберегти», — пояснює Тимур Демчук.

Дмитро Безверхній також переконаний: у глобалізованому світі патріотизм дедалі більше пов’язаний з усвідомленням власної унікальності та культурної самобутності.

«Нинішній світ перетворився на майданчик, де кожна нація може говорити про себе на глобальному рівні. У сучасному контексті це вкрай важливо», — наголошує педагог.

Ігор Карась вважає, що сучасний світ фактично змушує країни бути відкритими (готовими взаємодіяти, сприймати нові ідеї, поважати різноманіття, навчатися й бути частиною глобальних процесів), адже ізоляція сьогодні означає слабкість. Утім, відкритість не повинна означати втрату власної ідентичності. Межа проходить саме там, де інтеграція в глобальний світ починає загрожувати культурним, мовним та історичним підвалинам держави.

«Суспільство, яке відмовляється від власної мови, пам’яті чи державницької традиції, ризикує втратити разом з ідентичністю ще й суб’єктність», — зазначає Ігор Карась. Водночас він наголошує, що збереження ідентичності не повинно означати закритості чи страху перед зовнішнім світом. Справді сильне відкрите суспільство має достатньо міцний фундамент, щоб не боятися впливу ззовні.

Дмитро Безверхній вважає, що головним орієнтиром у таких питаннях є усвідомлення можливих наслідків для прийдешнього. «Ми маємо заглядати наперед і намагатися передбачити, як ухвалені рішення впливатимуть на майбутнє. Це хороший запобіжник», — говорить педагог.

Дискусії про баланс між свободою людини та захистом національної ідентичності особливо загострюються в питаннях мови, освіти й культурної політики. У публічному просторі це часто подають як протистояння між ліберальними цінностями та державними спробами підтримувати національну культуру. Втім, педагоги наголошують: хоч певне напруження між цими підходами справді може виникати, ключовим є не сам факт захисту культури чи мови, а спосіб, у який це роблять.

«Наша держава має право захищати українську мову. Особливо якщо врахувати століття русифікації та намагання цю мову витіснити або заборонити», — говорить Тимур Демчук.

В умовах широкомасштабної війни мовне питання для України є політичним і безпековим.

«росія використовує мову як політичний інструмент впливу. Це не вигадана загроза — вона існує», — наголошує педагог. Водночас він застерігає від надто спрощеного трактування лібералізму: «Якщо говорити про ліберальні принципи як про “всім усе можна, а держава взагалі не має втручатися”, тоді, звісно, виникатиме конфлікт між патріотизмом і лібералізмом».

На думку Тимура Демчука, проблема полягає в методах культурної політики: чи будують її на повазі до людської гідності та включенні людей у спільний простір, чи на примусі та приниженні.

«Людина має відчувати, що її запрошують до спільного простору, а не ламають. Наприклад, ми не кажемо, що угорська мова чи угорці — це щось гірше. Ми говоримо про повагу до української культури й запрошуємо всіх бути частиною цього простору», — зазначає педагог.

Водночас учитель наголошує: конфлікт між різними підходами є природним і нормальним для демократичного суспільства й сам собою не означає кризи чи проблеми. Небезпечною є радикалізація будь-якої зі сторін — як агресивного націоналізму, так і «нейтральності», яка ігнорує історичну нерівність.

«В Україні тривалий час частину суспільних дискусій супроводжувала теза про “нейтральність” у мовному питанні. Ці люди прикривалися ліберальними принципами й казали: “Какая разница”. Але це не дуже чесно, адже політика русифікації десятиліттями створювала нерівні умови для розвитку української мови, а тому сучасна підтримка української культури є спробою відновити баланс, а не обмежити чиїсь права. Ліберальний підхід тут — це відновлення справедливого балансу», — акцентує Тимур Демчук.

На думку ж Ігоря Карася, проблема починається тоді, коли захист національної ідентичності переходить межу підтримки й стає інструментом примусу або нетерпимості. Водночас він переконаний: підтримка української мови та культури не суперечить ліберальним принципам, якщо держава робить ставку на розвиток і створення умов для природного зміцнення ідентичності.

«Сильна національна політика й ліберальні цінності можуть не лише співіснувати, а й взаємно підсилювати одна одну», — зазначає вчитель.

Проте питання національної ідентичності не обмежується лише мовною чи культурною політикою. Не менш важливо те, як суспільство передає свої цінності наступним поколінням. У демократичній державі цю роль покликана виконувати громадянська освіта, тоді як авторитарні режими часто спираються на пропаганду. Педагоги наголошують на принциповій різниці між цими підходами.

У демократичному суспільстві громадянська освіта має формувати активного й відповідального громадянина / громадянку. Натомість ідеологічна пропаганда, як показує приклад росії, працює за протилежним принципом — замість розвитку критичного мислення вимагає безумовної лояльності до держави та влади. Саме ставлення до людини і є головною відмінністю між цими підходами, переконані вчителі.

«Громадянська освіта насамперед спрямована на формування свідомої особистості. Вона покликана навчити дитину мислити, аналізувати інформацію, ставити запитання, дискутувати, ухвалювати обґрунтовані рішення й брати відповідальність за власну позицію», — пояснює Ігор Карась.

За його словами, у центрі громадянської освіти перебуває людина — майбутній учасник демократичного суспільства, той, хто розуміє, як працюють держава й демократія, а також усвідомлює власну роль у цих процесах. У пропаганді ж дитину розглядають як об’єкт впливу, підданого, якого потрібно «сформувати» відповідно до потрібної державі моделі.

Як додає Тимур Демчук, громадянська освіта також вчить дітей критично ставитися навіть до власної держави (не з позиції руйнування чи заперечення, а з позиції відповідальності та бажання покращити суспільство). Натомість пропаганда оголошує державу важливішою за людину, а критику влади прирівнює до загрози для держави.

«Нормально, коли людина любить свою державу, відповідає за неї, але може критично поставити питання або сказати: “Ми припускаємося помилки, не робімо цього”. У пропаганді люди існують як матеріал, як ресурс для держави. А самі собою вони — ніхто», — говорить Тимур Демчук.

На думку Дмитра Безверхнього, громадянська освіта також допомагає людині усвідомити свої права та механізми впливу на державу. Крім того, у нинішніх умовах вона має навчити дітей розпізнавати дезінформацію та протистояти маніпуляціям; російська ж пропаганда, наголошує він, працює через підміну понять, нав’язування потрібних державі наративів, думок та візій, а переважно — просто брехні.

Те, як суспільство говорить із дітьми про державу, права людини та відповідальність, зрештою впливає на формування нового покоління громадян/ок. Тож закономірно виникає питання: як ці зміни позначаються на сучасній молоді та чи відрізняється її ставлення до України від досвіду старших поколінь?

Тимур Демчук переконаний, що за останні роки в молодих українців/ок значно поменшало комплексу меншовартості, який був характерний для попередніх генерацій, що росли в совєтському або постсовєтському середовищі.

«Це дуже помітно. Молодь усвідомлює, що ми не просто нормальні — ми круті, самодостатні люди — і окремо, і як нація», — пояснює педагог. Він також звертає увагу, що після початку широкомасштабної війни дедалі більше молоді свідомо вирішує залишатися в Україні.

«Аргумент звучить так: “У сенсі я поїду зараз? Україна переживає чи не найважливіший момент в історії, я тут можу пригодитися”», — розповідає Тимур Демчук.

За його словами, частина випускників його школи добровільно підписує контракти із Силами безпеки і оборони, інші — планують працювати в Україні, створювати бізнеси чи допомагати державі в інформаційній або технологічній сферах. Навіть ті учні й учениці, які раніше виїжджали за кордон на навчання чи роботу, часто повертаються.

Водночас педагог наголошує: посилення патріотизму серед молоді не призводить до зростання агресії чи шовінізму. Навпаки — сучасні підлітки, за його спостереженнями, стали більш толерантними та уважними до інших.

«Оцих совєтсько-рускіх способів насмішок і знецінення стало значно менше, як і булінгу, глузувань через зовнішність, вагу чи одяг. Діти менше фокусуються на таких речах», — говорить Тимур Демчук

На його думку, сучасне покоління українців/ок одночасно вчиться більше поважати власну країну та бути більш відкритим до інших людей і досвідів. Однак освітянин визнає: хоч вагому роль у цих змінах відіграють учителі/ки, вплив школи сьогодні — не єдиний чинник формування світогляду дитини. Технології та відкритість середовища дають дітям змогу взаємодіяти з ровесниками й дорослими з різних регіонів та соціальних груп, обмінюватися досвідом і формувати ширші уявлення про світ.

«Класні вчителі можуть впливати не лише на своїх учнів. А діти можуть взаємодіяти з однолітками з інших регіонів і бачити інші досвіди», — зазначає педагог.

Попри це, роль учителя, на думку Тимура Демчука, залишається неабиякою — особливо якщо йдеться про педагогів, які самі готові до змін і здатні бути прикладом для молоді. «Хороші вчителі ще важливіші. Що більший твій вплив, то більша відповідальність», — підсумовує педагог.

Сучасна українська молодь не є однорідною. Через війну, вимушені переміщення, життя за кордоном і неоднаковий культурний досвід діти й підлітки мають різні історії та способи самоідентифікації. Тож перед освітою постає ще одне важливе завдання: допомогти різним людям відчути себе частиною однієї політичної нації, не нівелюючи їхніх відмінностей.

«Дитина, незалежно від того, з якого вона регіону, якою мовою говорила вдома чи який має культурний досвід, повинна відчути себе повноцінною частиною України», — зазначає Ігор Карась.

Він додає, що українська ідентичність не повинна вимагати від дітей відмови від власного досвіду чи культурних особливостей. Навпаки — вона має створювати ширше відчуття належності. Саме тому школа має працювати не через поділ на «правильних» і «неправильних», а через включення (спільні цінності, сенси та відповідальність).

«Сьогодні українська національна ідентичність має бути достатньо сильною, щоб об’єднувати різних людей навколо держави, свободи, гідності та спільного майбутнього», — запевняє вчитель.

А Дмитро Безверхній додає: ключову роль у цьому процесі відіграє інклюзивність освітнього простору та залучення дітей до спільної діяльності. На його думку, важливим принципом сучасної освіти має бути ідея: «Усі ми різні, але рівні. І маємо спільно дбати про державу».

Фото з особистого архіву співрозмовників, «Громадського радіо», Київської обласної військової адміністрації, Департаменту молоді та культури Полтавської міської ради, «УП. Життя», а також Magnific

Спецпроєкт «Формула свободи» створено «Вчися.Медіа» за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні. Матеріал представляє позицію героїв і не обов’язково відображає позицію Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні.

Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:

• фейсбук, інстаграм, ютуб,
• Х, тредс, вайбер.