Недискримінаційна мова для дітей: як говорити про безбар’єрність

Діти не народжуються з упередженнями. Вони переймають їх від дорослих, від середовища, у якому зростають, — із розмов, які щодня чують. Саме тому бесіди про недискримінаційну мову мають бути значно глибшими, ніж про «правильні слова». Вони про те:

• яку картину світу ми щодня вербально передаємо дітям;
• чи вчимо помічати відмінності й поважати їх;
• чи вчимо не робити висновків про людину лише через те, що вона не така, як ми;
• чи показуємо, що кожна людина має однакову гідність і право бути почутою.

Докладно про недискримінаційну мову як основу для культури безбар’єрності, рівності та поваги до різноманіття розповідаємо в матеріалі.

Наше завдання — навчити дітей бачити, приймати й цінувати різноманіття, не перетворюючи відмінностей на привід для дискримінації.

Дітям не обов’язково давати складні визначення. Можна пояснити: недискримінаційна мова — це коли ми говоримо про людей так, щоб не принижувати їх, не ображати, не навішувати ярликів і не робити висновків про когось лише тому, що він чи вона відрізняються від нас.

Або ж так: слова можуть бути підтримкою, а можуть зробити людині боляче. Тому, перш ніж щось сказати, варто подумати: чи сподобалося б мені почути таке про себе?

Педагог/иня відіграє ключову роль у формуванні прийняття дітей із різними особливостями, адже саме через його / її щоденну поведінку діти вчаться ставлення до різноманіття: коли дорослий/а демонструє повагу, підтримку, співпрацю та справедливе реагування у звичайних ситуаціях (гра, конфлікт, успіх чи труднощі). Педагог/иня показує, що кожна дитина цінна, а допомога й різні потреби — це норма спільного життя.

Для дітей добре працюють не лекції, а реальні ситуації. Наприклад, коли педагог/иня чує певні вислови дітей, потрібно проговорити з ними конкретні випадки:

— Він дивний.

— А що саме тобі здалося незвичним?

 — Вона нічого не вміє.

— Можливо, їй просто потрібно більше часу або інший спосіб навчання?

— Він не такий, як усі.

— Так. І ми теж не однакові. У цьому й полягає різноманіття.

Важливий принцип для педагогів: не варто виправляти дитину, мовляв, так говорити не можна. Краще допомогти їй дібрати інше формулювання: «Спробуй сказати це інакше — так, щоб у твоїх словах залишилася твоя думка, але не було образи». Це вже формування навички, а не просто заборона чи осуд із боку дорослого.

Безбар’єрність — це набагато більше, ніж брак сходинок чи пандуса. Раджу всім ознайомитися з «Довідником безбар’єрності», створеним за ініціативи першої леді Олени Зеленської у 2021 році. Це гід із коректного спілкування та інструмент для формування безбар’єрного середовища.

Безбар’єрність — це створення рівних можливостей для всіх груп населення в усіх сферах життя, що базується на гідності та повазі. Дуже важливо пояснювати дітям, що іноді бар’єр створює не людина, а середовище, у якому не враховано різних потреб людей.

Для дітей це поняття найкраще розкривати через просту логіку: побачив/ла бар’єр → зрозумів/ла, кому він заважає → подумав/ла, як його прибрати → зробили це разом.

Поняття безбар’єрності треба опановувати по-різному залежно від віку.

Для дошкільнят віком 3–6 років підійде вправа «Спробуй інакше».

Запропонуйте дитині просте завдання — скласти пазл, намалювати або дістати предмет, — але змініть звичні умови:

• дайте дуже маленький аркуш;
• покладіть олівці далеко;
• попросіть виконати завдання без слів;
• дайте інструкцію, яку складно зрозуміти.

Потім запитайте:

• «Що тобі завадило?»;
• «Що можна було змінити?»;
• «А якби так було щодня?».

Можна підсумувати: іноді людині важко не тому, що вона чогось не може. Часом їй заважає те, як ми організували простір, гру або завдання. Коли прибираємо перешкоду, то створюємо безбар’єрне середовище.

Для дітей віком 6–9 років можна запропонувати гру «Бар’єр можна помітити й прибрати».

Дайте дітям фотографії або опишіть ситуації:

• сходи до будівлі;
• людина не чує оголошення;
• дуже складний текст;
• важкі двері;
• нова дитина стоїть сама;
• у грі немає ролі для когось із дітей.

Поставте три запитання:

• «Де тут бар’єр?»;
• «Для кого він є бар’єром?»;
• «Що ми можемо зробити?».

Наприклад:

• ситуація: нова дитина прийшла в клас і нікого не знає;
• бар’єр: їй складно долучитися до спілкування;
• рішення: запросити до гри, познайомити з класом, призначити «друга-провідника» на перші дні.

Так дитина розуміє: безбар’єрність — це не тільки пандуси.

Із дітьми 9–12 років важливо поговорити: чи однакові можливості — це справедливо?

Вправа «Всім однакове»

Дайте трьом дітям однакове завдання, але створіть різні умови. Наприклад, потрібно прочитати текст і відповісти на запитання. Одній дитині дайте текст із нормальним шрифтом, другій — дуже дрібний, третій — нерозбірливо написаний від руки або надрукований неприродним яскравим кольором.

Рефлексія: «Ми дали всім однакове завдання. Але чи були в усіх однакові можливості його виконати?».

Рівність — це не завжди про те, щоб дати всім абсолютно однакове. Іноді справедливість означає створити такі умови, щоб кожен і кожна досягли результату. Так можна розпочати розмову про поняття адаптації та доступності середовища.

Із підлітками можна говорити не лише про фізичні бар’єри, а й про:

• стереотипи;
• упередження;
• дискримінацію;
• соціальну ізоляцію;
• цифрову доступність;
• недоступність інформації.

Для підлітків віком 12–15 років запропонуйте вправу «Бар’єри, яких не видно». Запитайте: «Які бар’єри можуть бути, навіть якщо в людини немає проблем із пересуванням?».

Нехай діти самі шукають відповіді, наприклад:

• фізичний: немає ліфта;
• інформаційний: важливу інформацію подали дрібним текстом;
• комунікаційний: ніхто не пояснив правил зрозумілою мовою;
• соціальний: дитину постійно не беруть у команду;
• психологічний: людина боїться говорити, бо її раніше висміювали.

Після цього запитайте: «Який із цих бар’єрів ми можемо прибрати вже сьогодні?». Це запитання можна зробити наскрізним для всіх вікових груп.

Читайте також:

Як у Полтаві працює інклюзивний клуб української мови та які методики допомагають у навчанні дорослих — історія вчительки Марини Лебідь

Зі старшими підлітками можна провести «Аудит безбар’єрності». Запропонуйте їм пройтися школою і подивитися на неї очима різних людей. Наприклад:

• дитини, яка користується колісним кріслом;
• дитини з порушенням зору;
• дитини з порушенням слуху;
• нової дитини, яка нікого не знає;
• дитини з іншою мовою спілкування;
• дитини, якій складно сприймати велику кількість інформації.

Проведіть аналіз за такою формулою:

• побач: що може створювати бар’єр;
• запитай: кому він заважає;
• зрозумій: що саме людина відчуває або не може зробити через цей бар’єр;
• зміни́: що нам варто зробити, щоб участь стала можливою?

У міжнародній культурі є термін Celebration of Diversity — святкування різноманіття. Його вживають у сфері освіти, соціально-емоційного навчання та інклюзії.

Святкування різноманіття — це активне визнання, повага та прийняття унікальних відмінностей між людьми за походженням, культурою, мовою, поглядами чи досвідом. Воно виходить за межі простої толерантності, перетворюючи відмінності на цінність, яка збагачує суспільство та робить його сильнішим.

«Святкувати різноманіття» не означає вдавати, ніби всі відмінності прекрасні й ніколи не створюють труднощів. Це означає бачити відмінності, не перетворювати їх на причину для приниження, створювати умови для рівної участі та визнавати цінність різного людського досвіду.

Європейські освітні підходи також пов’язують цінність різноманіття з інклюзивним суспільством, де люди мають змогу брати участь у житті спільноти на рівних умовах.

Радимо педагогам починати з досвіду, а не з визначень.

1. Вправа «У чому ми різні?»

Діти називають відмінності: улюблені заняття, здібності, зовнішність, темперамент, інтереси, сімейні традиції.

Потім педагог/иня запитує: «А що нас об’єднує?». Так дитина бачить одночасно різноманіття та спільність.

2. Вправа «Одна ситуація — різні історії»

Педагог/иня описує ситуацію: «Нова дитина в класі сидить одна на перерві».

І запитує:

• «Що ми можемо подумати про неї?»;
• «Що вона може відчувати?»;
• «Чого ми насправді не знаємо?»;
• «Що ми можемо зробити?».

Це чудова вправа на емпатію — здатність подивитися на ситуацію очима іншого/ї.

3. Вправа «Скажи інакше»

Педагог/иня пропонує фрази:

• «Вона дивна»;
• «Він нічого не розуміє»;
• «Це не наша дитина»;
• «Вона погано говорить»;
• «Він інвалід».

Діти разом шукають нейтральні, точні та людяні формулювання, наприклад:

• «Людина, яка має інший досвід»;
• «Їй потрібне додаткове пояснення»;
• «Дитині потрібен час, щоб адаптуватися»;
• «Дитина з інвалідністю».

Але тут є важливий нюанс: не потрібно механічно вчити дітей правильних термінів. Важливіше навчити їх запитувати, слухати й поважати те, як людина сама говорить про себе.

4. Вправа «Що змінимо?»

Дітям описують ситуацію: «У класі є дитина, якій складно швидко прочитати великий текст».

Запитання: «Що ми можемо змінити, щоб завдання стало доступнішим?».

Це перефокусовує дітей із жалості на пошук рішень.

Найкраще зробити формат: «Слово → що воно означає → як ми можемо його використовувати».

• Наприклад, різноманіття — те, що люди можуть відрізнятися за зовнішністю, здібностями, культурою, мовою, досвідом, поглядами тощо.
• Інклюзія — рівноправна залученість людини в життя суспільства: кожна людина має змогу бути учасником / учасницею спільноти, а середовище враховує різні потреби.
• Безбар’єрність — створення умов, у яких люди вільно користуються простором, інформацією, послугами та можливостями.
• Рівність — однакова цінність і гідність кожної людини.
• Емпатія — здатність помічати й намагатися зрозуміти почуття та досвід іншої людини.
• Дискримінація — несправедливе обмеження або нерівне ставлення до людини через певну ознаку.
• Стереотип — спрощене уявлення про групу людей, яке може не відповідати реальності.
• Толерантність — готовність поважати право інших людей бути різними.
• Доступність — можливість отримати доступ до простору, інформації, навчання, послуг та участі.
• Особливі освітні потреби (ООП) — потреби дитини в додатковій підтримці або адаптації освітнього процесу для повноцінної участі в навчанні.

1. «Спробуймо зрозуміти, що ти зараз відчуваєш».

Розвиває емоційну грамотність та емпатію.

2. «Усі можуть думати по-різному. Нам цікаво почути твою думку».

Показує, що відмінність поглядів не є загрозою.

3. «Тобі потрібна допомога чи ти хочеш спробувати сам / сама?»

Вчить не нав’язувати допомоги, а запитувати.

4. «Можеш відповісти зараз або взяти трохи часу».

Показує, що різний темп — це нормально.

5. «Подумаймо, що ми можемо змінити, щоб це завдання було доступним для всіх».

Переносить увагу з «проблеми дитини» на середовище.

6. «Я почув / почула тебе. Розкажи трохи більше».

Вчить дітей справжнього слухання.

7. «Ми не знаємо, що відчуває інша людина, доки не запитаємо».

Допомагає боротися з припущеннями та стереотипами.

8. «Те, що ми різні, не означає, що хтось із нас кращий або гірший».
9. «Як ми можемо зробити так, щоб у цій грі / завданні могли брати участь усі?»

Це вже практична інклюзія.

10. «У нашому класі немає “таких, як усі”. Є ми — різні, і кожен та кожна важливі».

Меседж для педагогів: не вчімо дітей просто «правильно говорити». Вчімо їх правильно ставитися до людей. Можна знати коректні терміни — і водночас виключати когось із гри. Говорити «дитина з особливими освітніми потребами» — і не дати їй нагоди висловитися. Знати слово «інклюзія» — і залишити дитину саму на перерві. А можна не знати складного терміна, але помітити, запросити, вислухати, дати час, допомогти, запитати, що потрібно.

Наше завдання, як дорослих, — не зробити дітей однаковими, а створити середовище, у якому різним дітям безпечно бути собою, навчатися, дружити, помилятися, пробувати й відчувати: «Я тут важливий». Саме із цього починається безбар’єрне суспільство.

Фото Magnific та з особистого архіву авторки

Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:

• фейсбук, інстаграм, ютуб,
• Х, тредс, вайбер.