Які головні виклики нового навчального року та як їх розв’язувати з урахуванням інтересів учнівства та вчительства? Велика розмова з Надією Лещик

Чому школа не завершила ремонт улітку, а у вересні переводить дітей на дистанційку? Чи може громада закрити заклад, у якому є понад 45 учнів та учениць? Як держава відстежує кількість школярів та школярок, які ніде не вчаться після 9-го класу?

На ці та схожі питання щодня шукають відповіді в Офісі освітньої омбудсменки Надії Лещик. Кожне звернення, а їх може бути кілька десятків на день, пані Надія вивчає разом із юристами, обов’язково з’ясовує позицію заявника/ці та іншої сторони, щоб ухвалити виважене рішення про розв’язання тієї чи тієї ситуації.

Тематика звернень пов’язана як із давніми проблемами, як-от оплата праці, булінг чи мобінг, так і з новими: вимогами до дистанційних класів, створенням ліцейної мережі, оцінюванням за групами результатів…

Частина звернень зумовлена недосконалою комунікацією громад із педагогами та батьками. Заяви дають змогу виміряти середню температуру в «освітній палаті» та зрозуміти, які «хвороби» потребують негайного лікування та якими «ліками» (змінами до законодавства, виділенням коштів чи покращенням комунікації).

Про які освітні проблеми найчастіше пишуть батьки та вчительство освітній омбудсменці, які з цих питань перейшли з минулого навчального року в новий та як їх можна розв’язати — про це Надія Лещик розповіла «Вчися.Медіа».

— Із якими запитами ви найчастіше працювали минулого навчального року — яких ініціатив, законопроєктів тощо вони стосувалися?

— Ми визначили для себе найтоповіші теми звернень, з-поміж яких:

• вільний вибір виду й форми здобуття освіти;
• реорганізація та ліквідація закладів освіти;
• трудові відносини;
• оплата праці педагогічних працівників;
• булінг (становить 7 % від загальної кількості звернень).

Щодня ми разом із юристами розглядаємо звернення. Їх може бути за день кілька десятків, і я вивчаю кожне особисто. Реагуючи на звернення, ми пишемо запити до школи, до управлінь освітою, до правоохоронних органів, до органів, які здійснюють заходи державного контролю, щоб дізнатися позицію іншої сторони, а не лише заявника. Ідеться не тільки про розгляд звернень, а й про те, щоб захистити права тих, хто до нас звернувся. У кожному зверненні ми вивчаємо позиції обох сторін, після чого ухвалюємо рішення про те, яким буде наше реагування.

— Раніше ви розповідали, що хочете особисто втручатися в якісь важливі або складні справи, аби швидше їх розв’язувати. Чи спрацьовує такий підхід?

— Я бачу результат від такого підходу. Наприклад, у деяких зверненнях розумію, що, можливо, мій дзвінок до заявника, до школи чи до органу управління освітою допоможе швидше розв’язати проблему. Зараз часто спілкуюся із закладами освіти через звернення батьків та педагогів щодо зарахування або щодо обрання програми навчання для дитини. Я розумію, що на календарі вже, наприклад, 2 вересня, дитину треба зарахувати до школи, тож телефоную і з’ясовую, яка ситуація перешкоджає зарахуванню дитини та як відновити її права. Зараз маємо два звернення щодо перешкод, які виникають під час зарахування до закладів професійно-технічної освіти через старий закон, тому дуже чекаємо, коли Президент підпише новий Закон «Про професійну освіту», який їх усуває (Володимир Зеленський підписав згаданий закон 10 вересня, розмова з освітньою омбудсменкою відбулася раніше — ред.).

Часто причиною звернень є брак комунікації з обох сторін. Буває, що батькам неправильно або спотворено донесли інформацію, або вони не запитують про деталі у вчителя чи директора, а відразу пишуть нам звернення. Якби школа та батьки добре прокомунікували, то звернень до нас було б менше. І я досить часто стаю комунікаторкою та медіаторкою.

Наприклад, батьки поскаржилися на те, що в школі ремонтують убиральні, через це дітей переводять на дистанційне навчання. Мовляв, так не має бути, школа мала завершити всі ремонтні роботи влітку. Я зателефонувала директорці школи, яка пояснила, що влітку проводили запланований ремонт убиралень, та, коли розкрили всі труби, побачили, що треба замінити їх повністю, а не частину, як планували спочатку, бо вони іржаві й скоро почнуть протікати. Звісно, це затягнуло ремонт, через що школа переходить на два тижні в онлайн. Також заклад опитав батьків щодо формату навчання — дві зміни чи дистанційка, — і більшість батьків обрала дистанційне навчання. Своєю чергою ми пояснили все заявниці — і проблема розв’язалася.

Ще одне свіже звернення стосувалося переведення класу на українознавчий компонент. Родина перебуває за кордоном і хоче навчати дитину за повною дистанційною програмою. Однак її приєднали до класу, де вивчають лише предмети українознавчого компонента. У громаді є школи та класи з повною дистанційною програмою, просто родині не запропонували навчання в таких закладах. Також заявнику все пояснили, запропонували можливості. Батькам і педагогам варто комунікувати з розумінням та повагою одне до одного, надавати інформацію цілісно та повно. Це дасть змогу розв’язати багато проблем.

Читайте також:

Повернення до української школи з-за кордону: що варто знати учнівству та чи потрібно писати контрольні з усіх предметів?

— Частина проблем потребує ухвалення рішень на місцях або на рівні міністерства чи уряду, який має підготувати відповідні проєкти або постанови. А деякі з проблем начебто вже мають бути розв’язані, наприклад, уже скасували наказ № 1112, який міг спричинити закриття багатьох шкіл на прикордонних територіях. Чи очікуєте, що ця проблема однаково буде актуальною цьогоріч?

— До нас досі надходять звернення щодо вільного вибору форми здобуття освіти, оскільки батькам відмовляють у праві вибору, в організації навчання за обраною формою. Тоді я спілкуюся з батьками, зі школами, з органами управління освітою — і нам вдається розв’язувати це питання. Можливо, звернень менше, ніж раніше, але проблема залишається. Ми готували пояснення про те, що батьки мають право обрати ту форму навчання для своєї дитини, яку вважають за потрібну та комфортну. Наприклад, учні й учениці за кордоном мають право обрати повну програму дистанційного навчання, програму українознавчого компонента, сімейне навчання або екстернат. Ніхто не може їм у цьому відмовити.

Крім цього, раніше ми опублікували аналітичну записку щодо впровадження наказу № 1112. Деякі зауваження втратили актуальність через скасування наказу, але частина досі на часі. Наприклад, школи не мають з’ясовувати місце перебування дитини, яка здобуває освіту на дистанційному навчанні. Якщо дитина зарахована до школи, батьки написали для цього заяву, надали всі необхідні документи, то далі протягом усього навчання ніхто не має права з’ясовувати, де саме перебуває дитина: за кордоном, в Україні тощо. Школа надає можливості для навчання, а завдання батьків — дотримуватися визначених законодавством батьківських обов’язків, зокрема забезпечувати дітей освітою.

Зараз більшає звернень щодо реорганізації та ліквідації закладів освіти. До того ж є звернення про ліквідацію шкіл, де вчиться менше ніж 45 дітей (із 1 вересня 2025 року держава не виділяє освітньої субвенції на школи (крім початкових), у яких менше ніж 45 учнів — ред.), а є звернення про те, що ліквідують школи, у яких понад 45 школярів і є дошкільні підрозділи. Громада не хоче залишати заклад освіти й ухвалює рішення про ліквідацію школи та дошкільного підрозділу, порушуючи право на освіту.

У таких випадках ми спілкуємося з громадами й пояснюємо, що їхні рішення не забезпечують права дітей на освіту, що необхідно, окрім рішення про ліквідацію, гарантувати права дітей та педагогів: забезпечити підвезення до закладу освіти шкільними автобусами, покращити якість доріг тощо. Бо заявники надсилають світлини з дорогами, якими їздить шкільний автобус: яма на ямі. З одного боку, можна зрозуміти громаду, яка не одержуватиме освітньої субвенції, якщо в школі менше ніж 45 осіб, а з іншого — доводиться пояснювати, що ліквідація закладу чи його реорганізація має відбуватися так, щоб права дітей та педагогічних працівників були дотримані.

Докладніше про можливості для вчителів закритих шкіл можна почитати тут:

Оптимізація малокомплектних шкіл: що буде з учителями, які там працюють

— Повернімося до закриття шкіл, які мають понад 45 учнів. Наприклад, школа має 50 чи 60 дітей, але закривається, не організовує підвезення, не стає філією опорного закладу або початковою школою. Виходить, що громади порушують законодавство, адже така школа ще може працювати до 1 вересня 2026 року. Як вони пояснюють такі рішення?

— Утримання одного учня чи однієї учениці в малокомплектній школі дорого коштує, тому частина громад ліквідовує такі заклади. Небагато громад, які є фінансово спроможними, вирішують утримувати школу коштом місцевих бюджетів. Власне, у кожному випадку треба докладно з’ясовувати, чому так відбувається. Також ми звертаємо увагу на те, чи є комунікація з батьками.

Нещодавно до нас надійшло звернення про те, що в селі залишають одну школу з двох. Громада вирішила перевести всіх учнів та учениць в одну школу, яка має кращі умови, і далі вкладати в неї кошти. Батьки звернулися до нас із тим, що не згодні з таким рішенням.

Якщо йдеться про ліквідацію чи реорганізацію шкіл, завжди треба перевіряти статистичні дані: скільки учнів та учениць, учителів та вчительок у цій школі, чи було обговорення (ліквідація шкіл у сільській місцевості можлива лише після громадського обговорення, яке має відбутися за рік до ухвалення рішення — ред.), бо не всі громади виконують цю вимогу.

У випадку зі згаданим зверненням я вважаю, що рішення про закриття школи доцільне, бо в громаді невелика кількість дітей, але батькам не пояснили, що одну школу закриють, але іншу залишать. Знову є прогалини в комунікації: громада мала довести, що залишити одну велику школу — краще рішення для учнівства й учительства. Педагогічних працівників переведуть до великої школи, громада матиме достатньо коштів для виплати заробітної плати, зможе купити необхідне обладнання в кабінети тощо.

Причиною цього звернення є якраз недостатня комунікація з батьками, яким не пояснили, що всі зміни підуть на користь дітям. Громадам варто завчасно розпочинати комунікацію, краще розповідати про все одразу, ніж щось приховувати, адже про рішення громади однаково буде відомо.

Водночас деякі громади, закриваючи заклади освіти, зокрема там, де їх можна залишити як філію і дошкільний підрозділ, не забезпечують ні довезенням, ні автобусами, через це порушують права як дітей, так і педагогів.

Докладніше про фінансування малокомплектних шкіл можна прочитати тут:

Школи, у яких вчиться менше ніж 45 учнів та учениць, не фінансуватимуться коштом держбюджету

— Деякі громади все ж протестують через закриття малокомплектних шкіл, вимагають, щоб держава залишала субвенцію на школи, де менше ніж 45 дітей, а з вересня 2026-го року — де менше ніж 60. Та коли доходить до утримання цих шкіл власним коштом, громади кажуть, що це нераціонально й дорого. Тож логіка Міністерства освіти і науки щодо оптимізації малокомплектних шкіл цілком виправдана, адже через три-чотири роки утримувати їх коштом держави або громади буде ще дорожче. Але ж не всюди змирилися з такими планами або не хочуть адаптуватися до них?

— Усе залежить від ситуації в громадах. Деякі з них не можуть довозити дітей до шкіл через безпековий чинник або через розташування в гірській місцевості. Гірські регіони обґрунтовують, що не можуть довозити учнів та учениць у зимовий період. І це дійсно так, там і влітку після дощів проблемно доїхати.

Якщо громада має ресурси на утримання малокомплектної школи, то може ухвалити рішення щодо фінансування її власним коштом.

— З-поміж згаданих вами проблем, про які часто йдеться у зверненнях, — трудові відносини. На що саме нарікають автори заяв до Служби освітньої омбудсменки?

— Переважно такі звернення надсилають педагогічні та науково-педагогічні працівники. У червні Президент підписав закон про протидію мобінгу та відновлення заходів державного контролю з боку Державної служби України з питань праці. Однак довести справу щодо мобінгу працівника доволі складно. Заклади освіти не завжди демократично та об’єктивно ставляться до оцінювання ситуацій мобінгу, через це виникають проблеми (зі з’ясуванням обставин та притягненням винних до відповідальності — ред.).

Натомість законодавство щодо булінгу суттєво розширилося: раніше воно стосувалося здебільшого закладів освіти, а нині дію закону поширили на заклади культури, охорони здоров’я, соціального захисту, фізичної культури та спорту, оздоровлення й відпочинку тощо. Також тепер застосовують поняття захисту дітей від насильства та жорстокого поводження, яке значно ширше за визначення булінгу.

Водночас є певна неузгодженість законодавства. Нині Мінсоц доробляє порядок реагування на випадки насильства та жорстокого поводження з дітьми, який поширять на всі заклади, де перебувають діти, зокрема й на заклади освіти. Сподіваюся, найближчим часом цей порядок реагування ухвалять.

Паралельно в Міністерстві освіти і науки працює міжвідомча робоча група з протидії насильству в закладах освіти, яка зважує, чи діятимуть одночасно порядок реагування на випадки булінгу, затверджений наказом МОН, і відповідний порядок реагування на випадки насильства та жорстокого поводження, який ухвалить Кабмін. Виходить, що в школі працюватимуть дві комісії: комісія щодо булінгу та комісія щодо насильства й жорстокого поводження з дітьми? Чи все ж у школі діятиме одна комісія? Відповідь на це питання якраз шукаємо.

Булінг є частиною насильства та жорстокого поводження з дітьми, але до поняття булінгу не входить захист педагогів. Як їх захистити? Ми вивчали законодавство інших країн, зокрема, як у них дбають про права вчителів. Наприклад, у Франції ухвалили в першому читанні закон про захист педагогів, який передбачає значні штрафи за порушення їхніх прав. У Сполучених Штатах Америки теж діє система захисту педагогічних працівників.

Я готувала пропозиції про те, щоб розробити подібну постанову Кабінету Міністрів або наказ Міністерства освіти і науки, бо нині педагоги не виокремлені в законодавстві як категорія для захисту. То як обстоювати їхні права, якщо це не прописано, наприклад, у Кодексі про адміністративні правопорушення? Тож після вдосконалення законодавства щодо захисту дітей будемо працювати над подібними змінами щодо педагогів.

— Насправді про перекіс у захисті прав учнівства та педагогів дуже часто кажуть самі вчителі, зокрема йдеться про те, що дитина в центрі освітнього законодавства, її права та інтереси добре захищені. З огляду на ваші пояснення, захист прав педагогів та пошуки компромісного рішення — нині завдання із зірочкою для посадовців.

— На кожній зустрічі з педагогами чую від них про захист їхніх прав. Утім, освітяни не завжди використовують ті можливості, які вже є для цього: хтось боїться тиску адміністрації та не підіймає зайвого галасу, у когось спрацьовує жалість до учня чи батьків. Тож це системна проблема: чи готові педагоги захищати себе? Чи готові заклади та органи управління освітою обстоювати вчителя, якщо законодавство забезпечить необхідні практичні механізми захисту педагогів? Для мене це дійсно запитання із зірочкою. Утім, я бачу, як щороку зростає обізнаність педагогів щодо їхніх прав, щодо можливостей для захисту, вони запитують про юридичні консультації, є судові позови, що дуже тішить.

— Чи можемо нагадати, які зараз є важелі в педагогів, куди та до кого вони можуть звернутися, якщо треба захистити себе від несправедливих звинувачень та інших порушень прав з боку учнів, батьків, колег чи адміністрації? Може, не всі знають, які є варіанти, крім судів, бо в суд теж мало хто піде.

— Нині є законопроєкт про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, який має впорядкувати всі законодавчі неузгодженості в питаннях захисту від насильства та булінгу. Зараз депутати готують його до першого читання та розглядають у Комітеті Верховної Ради України з питань правоохоронної діяльності.

Водночас діють і комісії з розгляду випадків булінгу. У Кодексі України про адміністративні правопорушення є визначення булінгу, а педагогічний працівник може подати заяву до директора чи до поліції. До суду справді не всі йдуть, але ми знаходили в судовому реєстрі приклади, коли батьків учня притягнули до відповідальності за булінг учительки.

Про такі історії треба говорити більше. Та коли ми пропонуємо педагогам звернутися до медичних працівників, щоб зафіксувати травми тощо, подати заяву в поліцію та до комісії про булінг, то часто кажуть «Ой, ні, не хочу» або «Директорка попросила забрати заяву з поліції». Натомість розголос таких історій сприяв би захисту вчителів, це був би приклад сміливості для інших.

Читайте також:

Проблеми насильства над педагогами в школі: які є причини та запобіжники

— У Бюджетній декларації на 2026–2028 роки ідеться про підвищення зарплат освітян. До 2028 року вона має становити 20 000 грн. У вас теж є своє бачення та пропозиції, як можна підтримати зараз педагогів. Можете докладніше пояснити, у чому суть вашої ідеї і чи є можливості для її втілення?

— Нині заробітна плата педагога складається з малої ставки, яка навіть не дотягує до мінімальної заробітної плати, а також із доплат та надбавок, що загалом дає змогу одержувати середню заробітну плату, якщо йдеться про людину, яка досить довго працює, має велике навантаження тощо. Молоді спеціалісти взагалі одержують мінімальну заробітну плату.

У лютому ми аналізували нормативні документи, які регулюють виплату заробітної плати вчителів. Ці документи розроблені 20–30 років тому. Вони не відповідають вимогам сучасності, їх необхідно змінювати — або розробляти нові. Надіслала лист до Кабінету Міністрів, Комітету Верховної Ради України з питань науки, освіти та інновацій, а також до Міністерства освіти і науки, щоб розглянули питання про зміни підходів до виплати заробітної плати та розробили нову модель виплати. До речі, частина доплат та надбавок є обов’язковою для виплат, а частина — ні. Через це одні громади їх виплачують, а інші — ні. До нас надходили звернення в другому семестрі 2024–2025 навчального року про те, що деякі надбавки та доплати затримували або не виплачували. Уже є подібні звернення на початку нового навчального року.

Коли запитую педагогів про основні проблеми, у відповідь кажуть про брак кваліфікованих кадрів. І в мене виникає питання: чи впливає і чи вплине на реформу профільної школи нестача фахівців, адже в ліцеях має бути поглиблене вивчення певних предметів? А якщо спеціалістів бракуватиме, то як це позначиться на реалізації реформи?

Було б цікаво провести дослідження про те, як нестача педагогів через низький рівень заробітної плати та велике навантаження впливає на якість освіти. Для держави важливо мати комплексні дані про цю проблему, адже якість освіти знижується через війну, тривоги, обстріли тощо, а все це, зокрема освітні втрати, впливатиме на ВВП країни та доходи кожного громадянина.

— Які ви зараз бачите труднощі з навчанням у прифронтових громадах? Нещодавно мені писала вчителька із Харківщини про те, що управління освітою об’єднує три школи в одну. Учителям і батькам про це сказали перед стартом навчального року, ніхто не розуміє, як далі працюватимуть школи й із чим пов’язане таке рішення.

— МОН скасувало наказ № 1112, але видало методичні рекомендації щодо нового навчального року, зі змісту яких можна провести певні паралелі з нормами скасованого наказу.

Ми маємо усвідомлювати, що перші класи в прифронтових регіонах фактично не набирають або їх дуже мало. З одного боку, це пов’язано з дистанційним навчанням. Батьки розуміють, що для перших класів та початкової школи доцільніше шукати можливості для очного навчання. З іншого боку, загалом меншає кількість дітей у прифронтових школах, а також тих, які вчаться з ТОТ в українських закладах освіти.

На прифронтові регіони, як і на інші, впливає демографічна криза. Особливо потерпають ті школи, які працюють дистанційно, бо класи об’єднують, а заклади ліквідують чи реорганізовують. Це неминучий процес, але він болючий для дітей та для педагогічних працівників і працівниць.

Голова освітнього комітету Сергій Бабак оприлюднив прикрі дані: торік в українських школах навчалися 44 тисячі учнів та учениць із ТОТ, а цього року — 35 тисяч.

Також зверніть увагу на цифри щодо того, скільки дітей з-за кордону приєднувалося в минулому й у цьому навчальному році до української освіти. Це 340 тисяч і 302 тисячі відповідно. Тож кількість дітей, які перебувають за кордоном і залучені в українську систему освіти, теж зменшується. Дедалі частіше батьки обирають навчання в школі країни перебування, а діти втрачають зв’язок з українською освітою.

Мусимо бути готові до зменшення кількості учнів та шкіл, але тут важливо зберегти фахових педагогів та приміщення, можливо, надавати в них послуги позашкільної освіти або соціальні. Війна закінчиться, діти повернуться, а в нас має бути змога відновити навчання в цих школах.

Читайте також:

Українська як успадкована: як молодше школярство вчить мову за кордоном

— Водночас оптимізація шкільної мережі триває, а нещодавно Оксен Лісовий заявляв, що мінімальна кількість учнів та учениць в академічному ліцеї має становити 600. Однак у парламенті зареєстровані два законопроєкти (№ 13120 і № 13120–1), у яких ідеться про мінімум 100 учнів / учениць на паралелі або до 300 в ліцеї.

Що вам відомо про долю цих законопроєктів? Адже, крім кількості учнівства, вони зобов’язують громади ще раз переглянути шкільну мережу, у якій академічні ліцеї мають бути відокремленими від початкової та базової школи. В ідеалі громади мали б сформувати мережу по-новому до вересня 2027 року, але нові заяви міністра про значно більшу кількість учнів можуть ускладнити оптимізацію.

— Закон «Про повну загальну середню освіту» був ухвалений у 2020 році, і відтоді ми вже втретє хочемо змінити підходи до формування мережі ліцеїв. Згідно із законодавством громади мали її затвердити до 1 вересня 2024 року. Однак змінилася демографічна ситуація — знову треба переглядати мережу. Кожна зміна передбачає обговорення з батьками, які, знову ж, пишуть скарги.

Ми готували пропозиції до зазначених законопроєктів і звертали увагу на те, що необхідно забезпечувати права дітей на освіту, а також наголошували на важливості аналітичних даних: скільки автобусів має громада, чи готові дороги для підвезення, у який спосіб громада забезпечить доступ до освіти учнів та учениць 9-х класів?

Ваше видання якраз надсилало нам запит на коментар — куди йти, якщо немає змоги після 9-го класу здобувати повну загальну середню освіту. Однак у нас немає статистики щодо того, скільки дітей не здобуває повної загальної середньої освіти після завершення 9-го класу.

— Ми цікавилися цим небезпідставно, бо чули історії про те, що учні після 9-го класу ніде не вчаться. Хіба так може бути, що дитина після 9-го класу нікуди не йде?

— Я теж знаю про такі випадки, переконую батьків сприяти, щоб діти здобували повну загальну середню освіту, запитую, чи не зверталися до них зі школи із запитом, чи продовжує дитина навчання. Батьки відповідають, що школа спочатку зверталася до них, а згодом ні. Служба в справах дітей цією родиною теж не цікавилася. І це мова про село під Києвом. А що тоді може бути у віддалених селах? Я розумію, що зараз частина дітей не здобуває повної загальної середньої освіти, просто ми не знаємо про це. Деякі родини не вбачають потреби в тому, щоб забезпечити дітей освітою.

До того ж є проблеми з доступністю до школи та з підвезенням. На це впливає нестача автобусів, поганий стан доріг, через що навіть невелику відстань, наприклад, 10 км до школи, автобуси долають 40–50 хвилин замість 15.

Також чимало запитань є до співфінансування ліцеїв громадами. Бували випадки, коли дитину не зарахували до школи через проблеми у співфінансуванні закладів освіти громадами.

Викликів чимало, й у 2027 році їх буде ще більше.

Читайте також:

Реформа шкільної мережі в Україні: у МОН розповіли, що зміниться та хто ухвалює рішення про закриття шкіл

— Ви досить активно відстежуєте тему інклюзії в школах, постійно пишете про недофінансування та скарги батьків щодо браку асистентів, про надання неякісних послуг. Чи ці проблеми якось розв’язують?

— Якраз готуємо аналітичну записку про проблеми дітей з особливими освітніми потребами (ООП) та дітей з інвалідністю, а труднощі є на всіх рівнях освіти. Нещодавно ми отримали звернення щодо неготовності закладу вищої освіти до того, щоб у ньому навчалася людина, яка пересувається на кріслі колісному. Заклад декларує, що організовує навчання для людей з інвалідністю. Насправді ж коли людина в кріслі колісному звернулася щодо очного навчання, то їй відмовили.

Також зараз опікуюся спеціальним закладом освіти в одній області, який хочуть закрити, але батьки борються проти цього рішення з обласною адміністрацією. У закладі вчиться понад 100 дітей.

Тож з’ясовуємо все ретельно, а далі плануємо запропонувати чіткі рішення щодо змін у нормативній базі та державній політиці загалом, щоб змінити підходи до навчання дітей з ООП та дітей з інвалідністю.

— Які теми чи проблеми будуть у фокусі вашої уваги в цьому навчальному році?

— По-перше, доступ до освіти і права дітей з особливими освітніми потребами та дітей з інвалідністю. По-друге — захист учасників й учасниць освітнього процесу від насильства та жорстокого поводження (як дітей, так і педагогічних працівників).

Також далі працюватиму над проблемами забезпечення академічної свободи вчителів, автономії закладів освіти, щоб не було зайвого втручання в освітній процес. У нас мало охочих працювати в закладах освіти через низькі зарплати та велике навантаження. Я хочу бодай трохи забрати зайве навантаження, яке падає на плечі вчителів. Ідеться про так звані заходи, які педагоги вимушено проводять, а потім звітують про них. 

Буває, що директорів викликають із відпусток для того, щоб взяли участь у заходах обласних департаментів освіти. Це все нагадує радянську директиву та примус. Борюся із цим і боротимуся надалі, адже школи та вчителі все ж мають автономію.

Також комунікуватиму на всіх можливих платформах про необхідність нових підходів до оплати праці педагогічних працівників.

Ще одна проблема — відновлення конкурсів на посади керівників закладів загальної середньої освіти та дошкільної освіти. Ми готували аналітичну записку та надсилали запити в заклади освіти й у громади, запитували їх, чи проводили конкурси. І, знаєте, дуже дивно, що в деяких прифронтових регіонах конкурси проводять, а в центрі України, зокрема в столиці, у деяких західних регіонах, де безпечніше, ні.

Також варто звертати увагу на психологічний стан учительства. Якщо педагоги виснажені морально й психологічно, перебувають на межі професійного вигорання, то чи зможуть вони забезпечити якісний освітній процес? Чи допоможуть учню, який, наприклад, прийшов після обстрілів, якщо вчителі самі потребують підтримки?

Новий навчальний рік розпочався з тривалих повітряних тривог. Закликаю педагогічних працівників не боятися й не соромитися звертатися до психологів по допомогу. Минулого навчального року оприлюднили дослідження в межах кампанії «Ти як?» щодо психологічного стану педагогічних працівників у закладах вищої освіти. І воно показало, що більшість із них має професійне вигорання. Інше дослідження від «Go Global» зафіксувало, що понад 50 % педагогів закладів середньої освіти також мають професійне вигорання та потребують психологічної підтримки. Для цього треба змінювати психологічну службу в закладах освіти, бо зараз у міській школі одна ставка психолога на 700 дітей, тож він чи вона фізично не може охопити всіх увагою.

Я співавторка проєкту концепції реформування психологічної служби. Документ уже надіслали до МОН, тож триматиму й це питання на контролі. Якість освіти залежить від учнів і педагогів — від них і маємо відштовхуватися в усіх реформах у сфері освіти.

Фото з фейсбук-сторінки Надії Лещик