Від журфаку до освітньої реформи: розмова з Катериною Молодик про те, як журналістська оптика змінює українську освіту

Як журналістка опинилася в епіцентрі освітніх змін України? Історія Катерини Молодик — це приклад того, як гуманітарна освіта, вчительський досвід і стратегічне мислення можна поєднати в одній професії.

Сьогодні Катерина — координаторка розроблення змісту освіти в Офісі впровадження НУШ Міністерства освіти і науки України, координаторка політики «Освіта для життя», заслужена вчителька України, тренерка професійного розвитку для вчителів і директорів НУШ, співавторка модельних навчальних програм та освітніх матеріалів, методистка низки освітніх проєктів, зокрема Національного проєкту «Пишемо есе», який реалізує громадська організація «Вчися». Також вона викладала українську мову та літературу й зарубіжну літературу в Черкаському гуманітарно-правовому ліцеї, а згодом — у київському ліцеї «Educator».

Про шлях від журфаку до втілення освітньої реформи — у розмові далі.

— Катерино, ви закінчили факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, а згодом освіта стала вашою професійною стихією. Наскільки журналістська освіта вплинула на формування вашого світогляду і як цей досвід допоміг вам знайти себе в освітній сфері?

— У ЛНУ я здобула якісну, ґрунтовну академічну вищу освіту, яка заклала підвалини мого світогляду й підходів для нинішньої роботи. Спершу я отримала диплом саме із журналістики, а далі вже здобула педагогічну освіту в Переяславському університеті, тож можу змінювати оптику, аналізуючи певну ситуацію.

Журналістика дала основу:

• мислимо широко;
• копаємо глибоко;
• будь-які двері можна відчинити, якщо тобі треба конкретний коментар або результат для матеріалу.

Це розширює бачення, взаємодію з різними спільнотами й цільовими авдиторіями, адже ти гнучко реагуєш на різні виклики, можеш досліджувати будь-яку проблему та розумієш, які інструменти в цьому допоможуть.

Журналістська освіта дала теоретичний ґрунт і, звісно, практичні навички: за п’ять років навчання була робота в локальній газеті (від заміток до репортажів та інтерв’ю), на радіо й телебаченні, практика в Черкасах і Черкаській області, робота із цифровими медіаресурсами. За цей час я спробувала себе в різних напрямах і пізнавала різні сфери: політичну, релігійну, економічну, соціальну, культурну.

Це все, і практичне, і теоретичне, — про світогляд. І також це те, із чим зараз насправді в освітянській роботі виникає багато викликів. Для того щоб, наприклад, реформа «Нової української школи» рухалася й була успішною, найперше має змінитися світогляд і мислення вчителів та інших освітян, які її впроваджують.

— А як саме ви опинилися в освіті? Це було свідоме рішення чи радше випадковий збіг обставин?

— Спершу я хотіла викладати у вищій школі — планувала вступати до аспірантури на факультет журналістики. Але тоді було лише два місця, я переїжджала зі Львова до Черкас і не подавалася.

У Черкасах на той момент не було факультету журналістики, лише кафедра, де можна було б продовжити цей шлях, тому ця можливість просто зникла. Тоді ж я завітала в гості до директора ліцею, у якому сама навчалася. Розповіла, що мене цікавить викладання, але саме в університеті, а з аспірантурою поки не складається. На що він сказав: «Спробуй школу. Можливо, тобі це теж буде цікаво. Але для цього потрібна педагогічна освіта».

А це був якраз червень-серпень — період між отриманням мого диплому й новою вступною кампанією. Я подивилася, які є варіанти, і серед доступних були Переяславський університет та Уманський. У Переяславі мені підходили умови подання документів, я склала іспити, вступила на післядипломну педагогічну освіту — і вже з вересня почала працювати в школі.

Це мало бути просто «спробувати», подивитися, чи мені взагалі подобається викладати. А вийшло справою життя ось так випадково.

Читайте також:

— Ви долучені до Національного проєкту «Пишемо есе», який працює саме з умінням формулювати думки. Чому, на ваш погляд, сучасним українцям — і не лише учням — так важливо опанувати мистецтво есеїстики?

— Насправді ми дуже багато про це говоримо в межах проєкту, і для мене есе — це значно більше, ніж просто шкільне завдання. Передусім це про вміння:

• вести діалог;
• дискутувати;
• мати сильні аргументи на підтвердження власної думки.

Завдяки цим інструментам ми фактично працюємо над формуванням громадянського суспільства.

Ольга Брюховецька — одна з наших експерток, яка закладала основу цієї методики, — часто покликається на досвід США після В’єтнамської війни, коли почала активно розвиватися партисипативна демократія (від англ. participate — брати участь, тобто активна, безпосередня участь громадян в ухваленні рішень — ред.). Тоді люди шукали спосіб не просто делегувати свій голос політикам, а самим впливати на суспільство, транслювати думки, брати участь у формуванні спільного простору. Для мене аргументативне есе — саме про це.

Якщо говорити про креативне письмо, то тут важливо зрозуміти: креатив — це не про талант, яким когось наділили, а когось ні. Це про вміння бачити неочевидне, досліджувати світ і відкривати щось нове — і в собі також. Через письмо людина себе підсилює, розвиває, краще розуміє.

І третій важливий напрям — терапевтичне письмо. У контексті великої суспільної травми, яку ми всі зараз проживаємо, письмо стає способом стабілізації. На рівні нейробіології воно допомагає прожити досвід, дослідити власний біль, перепрожити те, що травмує, і поступово зцілюватися.

У межах проєкту ми працюємо не лише з дітьми, а й з учителями та вчительками. Дуже часто саме педагоги й педагогині роками живуть у стані постійного «треба терпіти». Суспільство часто бачить учителя чи вчительку як людину, яка мусить витримувати все заради майбутнього. Але непрожиті емоції нікуди не зникають.

Ми бачимо, що вони впливають на роботу вчителів у класі. Тож письмо для освітян — це теж спосіб:

• стабілізувати себе;
• допомагати собі;
• зцілюватися;
• сформувати власний голос.

Учителі мають величезний вплив на суспільство. Тому так важливо, щоб вони розуміли, яка спільна мета освіти, який запит держави до школи, що ми формуємо в дитині. І саме тут починається справжня освіта.

Читайте також: 

Як формувати громадянську позицію через учнівське самоврядування: кейси шкіл

— Сьогодні ви координуєте політику МОН «Освіта для життя». Що для вас означає це поняття в умовах війни? Як освіта має готувати дитину до такого життя?

— Для мене «Освіта для життя» — це коли дорослі чесно усвідомлюють, що світ змінився, як і Україна. Ми ніколи не будемо такими, як раніше, тому що війна — це досвід, який трансформує і суспільство, і кожну конкретну людину.

Тож перший крок — визнати, що нам самим потрібно змінюватися. Як лідерам у класі, у командах, у громадах, у політиках, нам потрібно зрозуміти: робити так, як 20 років тому, уже не можна. Це не працює. Ми маємо зрозуміти, що саме зі сталих практик справді варте збереження, а що потрібно змінювати — або що нове додати.

Наступний крок — спільна рефлексія. На рівні школи, громади, інституції, системи ми маємо чітко визначити орієнтири: навіщо ми це робимо. Наприклад: 

• ми працюємо над читацькою грамотністю, бо це впливає на критичне мислення громадян;
• ми посилюємо STEM-освіту, бо відновлення країни потребує інженерів, технічних спеціалістів, які вміють створювати й відбудовувати.

Коли є це розуміння, тоді з’являється головне запитання: чи може дитина, проживаючи свій освітній досвід у школі, у безпечному середовищі, навчитися справлятися з викликами в реальному житті — там, де немає готового алгоритму, де ситуації нові, складні, неочевидні?

Якщо відповідь «так», тоді це і є освіта для життя. Якщо ж дитина просто вивчила 100 дат, відтворила їх на іспиті, але не розуміє, як працюють гілки влади, як вона може впливати на зміни в країні, як ухвалювати рішення — значить, ми робимо щось не те.

І тоді треба змінювати не дитину, а самі підходи:

• програми;
• підручники;
• методики;
• взаємодію з учителями й учительками;
• саму культуру навчання.

Для мене саме про це має бути освіта для життя.

— Ви координуєте освітню політику фактично на рівні міністерства. А як виглядає ваш звичайний робочий день і чи відчуваєте вагу відповідальності?

— Мій робочий день — це, чесно кажучи, безкінечна кількість зумів. Це постійна комунікація з партнерами, експертами, командами, донорами, підрядниками, спільнотами, школами. Це опрацювання програм, документів, технічних завдань, консультації, зворотний зв’язок, супровід освітніх спільнот. І фактично це режим 24/7 без вихідних.

Окремо — постійні відрядження. У нас є пілотні школи (заклади, які першими апробують нові модельні навчальні програми, створені на основі концепцій освітніх галузей, — ред.), і ми майже щотижня їздимо в різні регіони України — не лише в обласні центри, а й у маленькі міста та містечка. Це абсолютний нон-стоп.

Інша частина цієї роботи — недовіра від певної частини суспільства, що теж можна зрозуміти. А також є небажання до змін, що заважає рухати систему освіти вперед: декому з учителів та вчительок зручніше працювати за старими методиками й підходами, ніж опановувати щось нове й запроваджувати його на практиці.

Є частина людей, яка підтримує та розуміє, наскільки цінне те, що ми робимо. А є ті, хто все заперечує в соцмережах. І тут важливо не просто відмахнутися, а прочитати критичні коментарі й проаналізувати: можливо, там є раціональне зерно, до якого варто дослухатися. Для мене найважливіше в цій політиці — зробити вчителів і вчительок причетними до змін.

Освітяни не люблять реформи згори вниз. Для них важливо бути почутими, відчувати, що їхній досвід цінний і його беруть за основу для руху вперед. 

Ми від самого початку говорили про мислення. Дослідник освітніх систем Майкл Фуллан наголошував: щоб освітня реформа була успішною, мають змінитися три речі:

• мислення вчительства;
• зміст освіти;
• методи навчання.

Можна оновити програми, методики, але якщо не зміниться ставлення вчителя чи вчительки до власної суб’єктності — якщо він або вона не відчує, що має голос і може впливати, — нічого не зміниться.

Виникає парадокс: з одного боку, освіта є відображенням суспільства, а з іншого — саме школа це суспільство формує. Тобто від нас залежить, яким буде наступне покоління вчителів, чи передадуть вони далі цю суб’єктність — право голосу, право впливу, право бути творцями змін.

— Ви долучалися до створення аудіоуроків «Вчися вухами», подкасту «Баламути» та інших освітніх форматів. Як ви вважаєте, чи можуть такі мультимедійні формати в майбутньому замінити звичайний підручник?

— Чесно кажучи, я не дуже люблю це протиставлення — підручник або цифровий формат. Наразі наша система не готова повністю відійти від підручників, і це нормально. Ми багато говоримо про це з учителями.

Є педагоги, які давно не використовують підручників як єдиного джерела інформації, а є ті, для кого він залишається важливою опорою. Саме тому держава продовжує друкувати підручники — забезпечити рівний доступ до освіти для всіх дітей. І в цьому сенсі вони нам потрібні.

З погляду методики для вчителів насправді не так важливо, що саме вони використовують:

• аудіоуроки;
• методичні матеріали;
• конспекти уроків від громадських організацій;
• електронні підручники;
• додаткові посібники від видавництв.

Формат — це не головне. Важливо, щоб учитель або вчителька розуміли, навіщо використовують певний матеріал: щоб у дітей був рівний доступ до ресурсів, щоб джерела були якісними, верифікованими, відповідали віку, інтересам дітей і не порушували академічної доброчесності. Завдяки реформі НУШ у нас є дуже важлива річ — автономія вчителів. Вони можуть використовувати все, що вважають потрібним, якщо це допомагає досягати результатів, визначених державним стандартом.

У різних країнах практика різна: десь відмовляються від паперових підручників, десь вони залишаються основою. Особисто я за змішаний формат. Немає нічого поганого в друкованому підручнику чи цифрових ресурсах — якщо ми використовуємо їх доречно й доцільно. Проблема не у форматі, а в тому, який у ньому зміст.

Читайте також:

«Як написати підручник НУШ»: «Школа авторів» підготувала путівник

— Якщо говорити про ваш шлях — від учительки до директорки онлайн-школи й координаторки в МОН, — який із цих етапів був морально найскладнішим? І що ви вважаєте своїм головним успіхом?

— Це цікаве запитання, бо я ніколи не сприймала цього шляху як якоїсь спеціальної кар’єрної траєкторії. У мене не було мети потрапити в міністерство. Це швидше стало наслідком того, що в певний момент з’явився запит на людей, які можуть бачити трохи інакше — активних, готових генерувати нові рішення. І весь попередній досвід дуже природно до цього підвів: медіаграмотність, журналістика, тексти, публіцистика, читання, література, мова, педагогіка, робота з молоддю, взаємодія з учительськими спільнотами.

На кожному етапі це давало основу для наступного кроку. У якийсь момент я просто зрозуміла: вчителювання — це моя сродна праця. Мені подобалася література, подобалося працювати з дітьми, я відчувала, що роблю щось важливе для своєї країни. І я цілком могла уявити, що все життя залишуся саме в цій горизонталі: вчителька, супервізорка, методистка, тренерка для вчителів.

Потім з’явилася управлінська історія — заступниця з методичної роботи, короткий досвід директорки. І це вже була інша функція — стратегічна, командна, управлінська. Але це теж про людей та командну роботу, просто інші масштаби.

Мені дуже допомагає те, що я одночасно залишаюся в кількох ролях:

• учительки;
• методистки в громадському секторі;
• людини в державній політиці.

Це дає змогу не втрачати цілісності бачення. Відповідаючи на запитання, що є найважчим: кожен етап важкий по-своєму, бо всюди є стереотипи, упередження, питання на кшталт «А чого така молода?», «А чого саме ти?». Але з часом результат, зміст і глибина роботи починають говорити самі за себе. Люди починають довіряти. І це, мабуть, найважливіше.

Чесно, найскладніший етап саме тепер. Є великий системний тиск, немає очевидних алгоритмів для ухвалення правильних рішень, і постійно потрібно вчитися — стратегічного мислення, лідерства, управління, досвіду інших країн.

Наш досвід унікальний, адже ми живемо в умовах війни, коли водночас боронимо державу й реформуємо освіту. Мабуть, не кожна країна спромоглася б на таке, та в нас немає іншого вибору.

— Яким проєктом ви пишаєтеся найбільше або який із них найцінніший?

— Насправді я пишаюся всім, що робила, і дуже вдячна людям, яких зустрічала на кожному з цих етапів. Кожен досвід давав щось важливе й формував мене.

Якщо говорити про громадський сектор, то зараз це, безумовно, проєкт «Пишемо есе». Я люблю його всім серцем. Так само і з політикою «Освіта для життя». На неї роблю величезну ставку — щоб усе задумане вдалося втілити й зміни проросли, як зерна. 

Я добре розумію, що це не швидкий результат. Не буде так, що завтра всі школи України одномоментно впровадять інтегровані підходи й усі одразу зрозуміють, як це працює. Це довга історія. Для мене дуже важливо, щоб вона жила навіть після того, як ми підемо з посад чи завершиться робота офісу. Адже це тимчасова підтримка реформи, а сама система має залишитися й працювати далі.

— Що для вас означає успіх сьогодні? І чи змінилося це поняття відтоді, як ви вперше зайшли на факультет журналістики?

— Точно змінилося. У мене ніколи не було амбіції стати популярною чи «зірковою» журналісткою, але певне уявлення про професію, звісно, було. І це теж проблема нашої шкільної профорієнтації: підлітки дуже часто живуть образами з фільмів, а тепер ще й із соцмереж — про те, хто чим займається і як виглядає той чи той шлях.

Зараз я дуже обережна зі словом «успіх». Для мене це про баланс між роботою, особистим життям і часом для себе. Я вважатиму себе успішною тоді, коли матиму простір для всього цього одночасно. Успіх для мене сьогодні — не про професію, а насамперед про можливість прожити своє життя щасливо та цілісно в усіх його виявах в незалежній та мирній Україні.

Фото Артема Галкіна, передрук суворо заборонено

Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:

• фейсбук, інстаграм, ютуб,
• Х, тредс, вайбер.